Якось Юнас запитав мене:
– Що ти любиш найдужче – сонце, місяць чи зірки?
Я відповіла, що люблю все однаково. Але зірки, може, трішечки більше, адже вони так гарно сяють, коли ми йдемо на вранішнє різдвяне богослужіння. І Різдво я теж страшенно люблю.
На це Різдво я забажала в подарунок лижі. І тому дуже боялася, що не випаде сніг. І Лотта хотіла, щоб натрусило снігу, бо забажала собі санчата.
Коли ми ввечері проти Різдва полягали спати, Лотта сказала:
– Я попросила в тата купити мені санчата, а тепер попрошу в Бога, щоб випав сніг, а то я не зможу кататися на санчатах.
Ось як вона просила:
– Любий добрий Боже, зроби так, щоб швидесенько випав сніг. Подумай про бідолашні квіти, їм потрібна тепла ковдрочка, щоб спати в землі, коли надворі такий холод. – Потім вона виглянула через край ліжечка й сказала мені: – Цього разу я схитрувала й не просила снігу для своїх санчат.
І уявіть собі – наступного дня, як тільки ми прокинулися, почався сніг. Юнас, Лотта і я поставали біля вікна в самих піжамах і дивилися, як на подвір’я, у наш сад і сад тітоньки Берґ падає дедалі більше, більше й більше лапатих сніжинок. І ми одним махом вдяглися, вибігли надвір та й ну кидатися сніжками; потім зліпили красивенного сніговика, на голову якому тато, вернувшись додому, надів свого капелюха.
Ми цілий день досхочу розважалися, і мама була задоволена, що діти були надворі, оскільки прийшла пані Франсон і допомагала мамі прибирати до Різдва хату. Лотта любить побазікати з пані Франсон і каже їй «ти», хоч мама таке забороняє. «Лотта повинна казати “пані Франсон”», – наполягає мама. Пані Франсон подобається базікати з Лоттою, але мама попросила її не відповідати Лотті, коли та звернеться до неї на «ти».
Того дня, як ми зліпили сніговика, Лотта спитала пані Франсон за сніданком:
– А ти знаєш, які мокрі в мене рукавички?
Коли пані Франсон нічого не відповіла, Лотта спитала:
– Ти бачила нашого сніговика?
Проте пані Франсон і вухом не повела. Тоді Лотта довго-довго мовчала, а потім спитала:
– Чого ти сердишся, пані Франсон, а щоб тебе фараон брикнув?
І тут мама не витримала:
– Лотто, ти знаєш, що тобі заборонено казати «а щоб тебе фараон брикнув» і тикати пані Франсон.
– Тоді я зовсім не буду з нею говорити, – відрізала Лотта.
Пані Франсон зізналася, що вона найбільше у світі хотіла б говорити з Лоттою й попросила Лоттину маму все-таки дозволити малій казати їй «ти». І тоді мама засміялася й дозволила Лотті казати пані Франсон «ти».
– І «а щоб тебе фараон брикнув» теж? – спитала Лотта.
– Ні, «а щоб тебе фараон брикнув» – ні, – відповіла мама.
Потім мама вийшла надвір, і Лотта сказала:
– Я знаю, що зроблю. Як тільки мені заманеться сказати слово «фараон», я казатиму «Франсон». Бо ж мамі подобається, як я кажу «Франсон». – І додала: – А щоб тебе Франсон брикнув, як весело, коли на порозі Різдво!
Мені здається, то справді весело. Ми з Юнасом й Лоттою допомагали мамі прибирати до Різдва, згрібали сніг на подвір’ї й підвісили на дереві різдвяного снопа для птахів. Мама назвала нас молодцями.
– Не знаю, як би я впоралася без вас, – мовила вона.
Лотта щодня дуже старанно витирала ножі, тож сказала:
– Не знаю, як би я впоралася без себе. А щоб тебе Франсон брикнув, що вдієш.
А ще нам було дуже весело купувати різдвяні подарунки. Ми вийняли зі своїх свинок-скарбничок гроші, які збирали цілий рік, а потім усі втрьох подалися в місто й накупили різдвяних подарунків. Як весело купувати різдвяні подарунки, коли трусить сніг, а на майдані сила-силенна різдвяних ялинок і люди метушаться по крамницях! Ми з Юнасом хотіли купити для Лотти манюню лялечку, яку можна купати, тож загадали Лотті почекати нас на вулиці, поки ми сходимо в крамницю іграшок.
– Цур не підглядати, – попередив Юнас.
– Атож, краще повитріщайся на вітрину Карлманової кондитерської, – додала я.
Лотта стала залюбки витріщатися, оскільки у вітрині кондитерської Карлмана було дуже багато марципанових поросяток і всіляких лагоминок[1].
Коли ми з Юнасом купили лялечку, яку можна купати, і вийшли надвір, Лотта зникла. Та зненацька вона вийшла з дверей кондитерської Карлмана.
– Що ти там робила? – спитав Юнас.
– Купувала тобі різдвяний подарунок, – відповіла Лотта.
– І що ж ти купила? – допитувався Юнас.
– Вершкове тістечко, – відповіла Лотта.
– Ну й дурненька, воно ж до Святвечора зіпсується, – сказав Юнас.
– Авжеж, саме так я й подумала, – згодилася Лотта. – Тому я його з’їла.
Та ба, тієї миті на вулиці з’явився наш тато. Він не знав, що ми самі ходимо надворі й купуємо різдвяні подарунки.
– Здається, цих дітей я вже колись бачив, не пригадую де, – сказав тато. – Але вони такі славні на вигляд, що, напевно, я запрошу їх до кондитерської.
О, як ми зраділи! Ми пили шоколад і їли стільки тістечок, скільки душа забажає, і сиділи на зеленій канапі в кондитерській Карлмана, а довкола нас тинялося багато людей – усі вони галасували, гомоніли й носили пакети з купленими різдвяними подарунками; а надворі падав сніг, а в тістечках було повно-повнісінько вершків, – то був такий веселий день! Аж тут підійшла одна тітонька, що зветься пані Фріберґ, і завела балачку з татом. Ми з Юнасом сиділи мовчки, але Лотта могла перебалакати будь-яку пані Фріберґ. Тоді тато сказав:
– Лотто, поки дорослі говорять, ти помовч і почекай, поки вони закінчать.
– Хо-хо, – мовила Лотта, – та я ж пробувала, але нічого не вийшло. Адже вони ніколи не закінчують.
І тоді пані Фріберґ засміялася й сказала, що їй уже треба йти додому пекти різдвяне пряне печиво.
Ми теж пекли пряне печиво, щоправда, ще раніше. Ой, ми напекли його стільки, що в нас із Юнасом та Лоттою в кожного вийшло по цілій бляшаній коробці, до того ж пекли ми його зовсім самі. Усі ті коробки лежали в нас у дитячій кімнаті, і ми хвалилися, що прибережемо пряне печиво до Свят-вечора. Але Лотта своє вмолола вже того самого дня й до картопляного пюре в обід навіть не доторкнулася.
– Воно, либонь, зіпсувалося б до Свят-вечора, – сказала Лотта.
Потім вона щодня приходила до нас із Юнасом і канючила:
– Подайте бідній дитині милостиню!
А тоді настав Свят-вечір, і то був найвеселіший вечір у цілому році. Ось що ми робили в той день.
Як тільки прокинулися, ми побігли на кухню, а там уже мама варила каву. А потім ми всі сиділи перед каміном у світлиці й пили каву, хоч загалом нам її ніколи не дають. А ще нам дали шафранові булочки, пряне печиво й галушки. Різдвяна ялинка стояла в кімнаті й надзвичайно пахла. Попивши каву, ми – тато, я, Юнас і Лотта – убирали ялинку. Мама готувала на кухні оселедцевий салат.
– Як тепер у нас красиво! – мовив Юнас. – Напевно, ніде в місті немає такої краси.
– І таких пахощів, – додала Лотта.
Мама насадила у вазонах повно білих гіацинтів, і вони неймовірно пахли, а ще всюди стояло безліч свічок, і все було не таке, як завжди, й інакше пахло. Мені здається, Різдво пахне якось особливо.
Ми цілий день багато всього їли, ми навіть їли на кухні та вмочали хліб у горщик біля плити. А по обіді ми з мамою відвідали тітоньку Берґ і вручили їй різдвяні подарунки, а вона пригостила нас цукерками з патоки та смаженим мигдалем.
Окрім того, Лотта отримала красиву червону шапочку, яку тітонька Берґ сплела для неї.
– Тепер я можу бути різдвяним гномом, – зраділа Лотта.
Але вона ним не стала, оскільки ввечері з’явився справжній різдвяний гном. Він затупав у передпокої ногами, постукав у двері й зайшов до хати з торбою за плечима, а в тій торбі було повно-повнісінько різдвяних подарунків.
– Мені не треба питати, чи є тут чемні діти, – заявив різдвяний гном, – бо я й так бачу.
А потім він звернувся до Лотти:
– Гляди, щоб у тебе очі не полізли рогом.
Адже Лотта стояла, витріщивши на нього очі так, що вони стали великі й круглі, мов горіхи.
Тоді різдвяний гном вийшов і повернувся назад з одним чималим пакунком, в якому лежали мої лижі, і з другим чималим пакунком, в якому лежали Лоттині санчата. Проте Лотта весь час стояла мовчки й навіть не ворухнулася, аж поки різдвяний гном пішов.
– Чого ти так примовкла, Лотто? – спитала мама.
– Коли я бачу різдвяного гнома, то в мене лоскоче в животі, – відповіла Лотта. – А щоб тебе Франсон брикнув, як у мене лоскоче в животі!
На Свят-вечір нам не треба лягати спати доти, доки самі не захочемо. Ми наминали горіхи й помаранчі перед каміном і водили танок навколо ялинки, і все було просто прекрасно.
Наступного дня, на Різдво, ми пішли на вранішню богослужбу. Різдвяний сніп на подвір’ї весь був обсипаний снігом, але ми струсили з нього сніг, щоб горобчики могли його клювати, та й пішли собі. Небо було зоряне, тому я найдужче люблю зірки, хоч при сонці й місяці теж гарно. Коли зірки сяють над Бешкетною вулицею, вона перетворюється на диво-дивину. Майже в усіх будинках горіли свічки, і це теж справляло красиве неповторне враження. Високо-високо аж понад дахом ратуші блищала зірка – найбільша з усіх зірок, які я будь-коли бачила.
– Мабуть, то різдвяна зірка, – мовила Лотта.
[1] Лагоминка (розм.) – ласощі. (Прим. редактора).