Одного дня, коли Лотті з Бешкетної вулиці тільки-но виповнилося п’ять років, вона прокинулася в дуже поганому гуморі. Їй щось наснилося негарне, а Лотта, маленька дурненька Лотта, думала, що те, що сниться, відбувається насправді. Тому вона й розгнівалася:
– Вони били мого Бурмила! – закричала Лотта, коли мама прийшла глянути, чому Лотта о восьмій годині ранку сидить у ліжку й рюмсає.
– Хто бив твого Бурмила? – спитала мама.
– Юнас і Мія-Марія, – відповіла Лотта.
– Лотто, серденько, це тобі всього-на-всього наснилося, – сказала мама. – Юнас і Мія-Марія пішли до школи, вони не мали часу бити твого Бурмила.
– Однак вони його набили, хоч і не мали часу, – заголосила Лотта і погладила бідолаху Бурмила.
Лоттин Бурмило – то гладеньке поросятко, яке мама пошила з рожевої тканини й подарувала Лотті на три роки. Тоді Бурмило був чистенький, рожевий і гарненький, тепер він – брудний і скидався на справжнє поросятко. Щоправда, Лотта вважала його ведмедем, тож називала Бурмилом, дарма що Юнас сміявся:
– Ха-ха, ніякий це не ведмідь, це порося!
– Ти дурень, – сказала Лотта, – звичайно, це ведмідь!
– Нехай буде по-твоєму, – згоджувався Юнас. – Та мені хотілося б знати – білий це ведмідь чи звичайний?
– Напевно, це свиноведмідь, – відповіла Лотта, – щоб ти знав!
Лотта любила свого свиноведмедя. Вночі він спав в її ліжку, і вона багато про що з ним говорила, коли Юнас та Мія-Марія не чули. Але тепер Бурмило лежав на подушці, й Лотта сердилася на Юнаса та Мію-Марію, які його набили. Вона плакала, гладила Бурмила й примовляла:
– Бідолашечка Бурмило, нехай тепер Юнас та Мія-Марія начуваються!
Юнас, Мія-Марія, Лотта, мама й тато жили в жовтому будинку на Бешкетній вулиці. Щоранку Юнас та Мія-Марія прямували до школи, а тато – до банку. Тільки мама й Лотта залишалися вдома.
– Яке щастя, що в мене є моя маленька Лоттонька, – полюбляла казати мама. – А то я цілі дні збувала б на самоті.
– Атож, яке щастя, що я в тебе є, – полюбляла казати й Лотта. – А то мені було б тебе жаль.
Та нині, цього ранку, вона такого не сказала, бо була дуже сердита. Воно б то ще півбіди, коли б Лотта просто нічого не говорила, а то ж вона сиділа, сердито закопиливши губки. І тільки хотіла вдягатися, як зайшла мама з білим светриком, що його сплела Лотті бабуся.
– Не цей, – запротестувала Лотта. – Він лоскочеться й кусається.
– Та ні ж, ні, – заспокоїла її мама. – Доторкнися, який він ніжний і м’якенький.
– Неправда, він лоскочеться й кусається, – вперлася Лотта, не торкаючись светрика. – Я хочу вдягти свою сокомитову сукенку.
Вона мала блакитну оксамитову сукенку – найкрасивішу з усіх, що в неї були. Лотта називала її сокомитовою. І тепер вона хотіла її вдягти, попри те що був четвер – звичайнісінький день тижня.
– Оксамитову сукенку вдягнеш у неділю, – заявила мама. – А сьогодні – оцей светрик.
– Тоді я ліпше ходиму гола, – мовила Лотта.
– Ну й ходи, – сказала мама й спустилася на кухню.
Лотта залишилася в дитячій кімнаті, сердита й гола. Ну, звісно, не зовсім гола, на ній була маєчка, двійко штанців, панчішки та черевички.
– А решта все голе, – сказала Лотта Бурмилові, бо він був єдиний, до кого вона могла звертатися.
– Лотто, може, вийдеш пити шоколад? – гукнула мама знизу сходів.
– А дзуськи, – буркнула Лотта, не зрушившися з місця.
– Лотто! – гукнула мама. – То будеш пити шоколад чи ні?
Лотта відчула неабияке задоволення. Нехай мама скільки завгодно стоїть і запитує, чи хоче Лотта шоколаду. Лотта не намірилася відповідати, і було чудово видно по ній, що вона й слова не промовить, коли мама гукатиме.
Проте Лотта була голодна й дуже хотіла шоколаду, тож, почекавши хвильку-другу, вона взяла з собою Бурмила й потупцяла східцями вниз. Дуже поволі вона тупцяла й зупинялася на кожному східці. Нехай мама собі гадає: може, Лотта, питиме шоколад, а може, й ні.
– Я побачу, що мені робити, – сказала Лотта Бурмилові.
А тоді вона зайшла на кухню.
– Ти ба, ось і Лотта, – мовила мама.
Лотта мовчки стояла біля дверей і копилила губи, щоб мама зрозуміла, що вона таки не перестала сердитися.
Мама й Лотта, як правило, снідали разом на кухні. Там завжди було дуже затишно. Тепер також. У вікно світило сонце, а на столі стояла Лоттина блакитна чашка, в яку по вінця налито шоколаду, а біля неї лежав бутерброд із сиром.
В інші дні Лотта, звичайно, весь час щось лепетіла, але сьогодні вона мовчала. Мама сиділа за столом, пила каву, читала газету й також нічого не казала.
Урешті Лотта мовила:
– Що ж, я вип’ю трішки шоколаду, якщо це так потрібно.
– Ні, це геть не потрібно, – відповіла мама. – І крім того, спершу тобі треба вдягтися.
Звісно, Лотта вже й так була дуже сердита, а тут зовсім розлютилася. О, яка мама дурна! Людині не дали ніякого одягу, лише якогось бридкого светра, що лоскочеться й кусається, а тепер ще й не дають їсти! О, яка ж мама дурепа!
– Ти дурна! – крикнула Лотта й тупнула ногою.
– Так от, Лотто, – сказала мама, – годі вже. Ану йди нагору в дитячу кімнату й сиди там, поки не станеш чемна.
Натомість Лотта заревіла так, що її крик долинув до сусіднього будинку тітоньки Берґ. Потім Лотта вийшла через кухонні двері й поклигала східцями нагору, зайшла до дитячої кімнати й увесь час репетувала так, що тітонька Берґ у себе вдома хитала головою і казала:
– Мабуть, у малої Лотти все-таки болить живіт!
Проте в Лотти аніскілечки не болів живіт, вона просто лютувала. А коли вона розлютилася до краю, її погляд упав на білий светрик. Він лежав на стільці й, здавалося, лоскотався дошкульніше, ніж будь-коли. Лотта верескнула й пожбурила светрика на підлогу. А тоді замовкла. Бо на підлозі біля светрика лежали ножиці, якими вона звичайно вирізала паперових ляльок. Тихо-тихесенько Лотта взяла ножиці й прорізала ними в светрику велику дірку.
– Це досить справедливо щодо тебе, – мовила Лотта. – Бо ти лоскочешся й кусаєшся.
Лотта просунула руку в дірку. Ого, яка діромаха! А як страшно було бачити, що вся рука висувається там, де ніяка рука не мала б висуватися. Лотта розгнівалась.
– Я скажу, що його порвав якийсь пес, – мовила Лотта Бурмилові.
Вона підняла светрика перед собою і довго його роздивлялася.
Тоді взяла ножиці й відрізала один рукав.
– Я скажу, що він його просто пошматував, – мовила Лотта.
І вона знов підняла светрика й довго його роздивлялася. Потім узяла ножиці й відрізала другий рукав.
– Мабуть, я ніколи ще не бачила такого пса, – мовила Лотта.
Потім вона розгнівалася ще дужче.
Вона скрутила светрика, мов м’яч, і запхнула його в кошик на папери. Їй більше не хотілося його бачити. Тієї миті мама гукнула знизу сходів.
– Лотто, ти ще не стала чемна?
Лотта стиха заплакала й відповіла:
– Аніскілечки.
Вона взяла на руки Бурмила й пригорнула його до грудей.
– Хоча це досить справедливо, – мовила Лотта, – коли всі так погано до мене ставляться.
То була неправда, і Лотта це знала, але той, хто ріже светрики, повинен когось звинувачувати.
– Атож, усі погано до мене ставляться, – сказала Лотта. – Тільки тому, що я ріжу речі.
Вона зиркнула в бік кошика на папери, де лежав светрик.
– Та все-таки це зробив пес, – додала вона.