Чимало батьків, починаючи опікуватися першою дитиною, почуваються не у своїй тарілці, особливо якщо не все йде так, як вони планували. Чому ж їхні мрії так часто перетворюються на жахіття?
Так діється тому, що перша дитина деякий час виконує роль піддослідного кролика. До того ж, батьки вважають, що це саме вона реалізує багато їхніх мрій. Усе має бути гарне й ідеальне. Коли ж ці мрії розвіюються, настає велике розчарування.
Найстаршим дітям нелегко. Спочатку їм належить цілий світ, ними захоплюються батьки, дідусі й бабусі, всі виконують їхні бажання, вони ні з ким не мусять нічим ділитися. Коли ж на світ має з’явитися друга дитина, вразливі батьки, очікуючи на можливу заздрість первістка, передбачливо зміцнюють його почуття впевненості та формують у нього переконання, що він є старшим братом або старшою сестрою. Готують дитину до того, щоб вона допомагала годувати й купати немовля. Після того як маля прийшло на світ, первенець стає старшою дитиною. Що більше він усвідомлює, що не має тих самих прав, що й немовля (щоб його годували, пеленали й утішали в обіймах матері і що він повинен тепер сам їсти, доглядати за собою й розсудливо поводитися), то більше слід хвалити його за ці вміння: «Як гарно ти вмієш їсти ножем і виделкою!», «Ти вже можеш сам, як дорослий, ходити в туалет і вмиватися!» Похвала самостійності щораз більше набуває значення втіхи й своєрідної компенсації. Для дитини це означає, що її люблять, оскільки вона все вміє робити ліпше, ніж малюк. Батьки навіть не помітять, коли вона почне відчувати, що її люблять за те, що стала самостійною. Після цього дитина сама почне піднімати собі планку. Також від найстаршої дитини батьки більше очікують, що вона має здійснити їхні нереалізовані мрії. Маючи незаперечно розумну дитину, батьки сподіваються, що в школі вона буде найліпшою. Зрештою, дитина сама очікує цього, бо усвідомлення, що вона є найстаршою серед братів-сестер та «більше знає про все», породжує в неї почуття впевненості, від якого з часом стає залежною.
Коли дитина сама ставить собі занадто високу планку й недосяжні цілі, коли, весь час намагаючись досягти успіху, постійно відчуває неспокій, знеохочення або розчарування, коли перестає відчувати свою більшу важливість, тоді мусить знайти в обіймах батьків упевненість, що, незважаючи на невдачі, вони продовжують любити її: «Любитиму тебе завжди, навіть якщо б ти нічого не знав і не вмів говорити. Коли принесеш зі школи тільки погані оцінки, любитиму тебе таким, яким ти є. Ти є і будеш моєю єдиною найстаршою дитиною, навіть тепер, коли так голосно, як немовлятко, плачеш у моїх обіймах». Такі слова – найліпші ліки від болю, якого завдає дитині те, що вона – найстарша.