Взаємостосунки – найважливіша умова доброго виховання дитини.
Як розвивається сумління? Дитина пізнає заборони й дозволи насамперед за посередництвом відчуттів. «Читає» заборону на обличчі матері, бачить, як вона хитає головою. Також дитина чує «ні» в її голосі, однак передусім відчуває це слово всім своїм тілом, коли мама відбирає в неї предмет, який та хоче мати. У наступній фазі дитина за певних обставин може сама відмовитися від доторку, оскільки «ні», яке вона помітила на обличчі матері, наказує їй утриматися від рефлекторних рухів. Однак далі дитина мусить бачити й чути свою матір. У наступній фазі їй достатньо буде заборони, висловленої здалеку, наприклад, із вищого поверху або іншої кімнати.
Врешті настає момент, коли дитина вже настільки глибоко засвоїла тон голосу матері, що достатньо самого її погляду, щоб утримати малюка від чогось. Дитина починає розуміти, що їй можна, а що ні, керуючись лише спостереженням за тим, як змінюється обличчя матері. Підтримуючи зоровий контакт, вона вникає в думки матері й відчитує значення сигналів, які йдуть від неї.
Вищого етапу розвитку сумління дитина досягає тоді, коли реагування на «батьківський голос» стає частиною її натури.
Вважаю, що жваві, енергійні, неслухняні діти, які не дотримуються встановлених обмежень, – це благословення Боже. Таких дітей – а вони, зрозуміло, колись стануть дорослими – потребуємо для відновлення людяності на землі. Ми лише повинні вміло керувати їхніми силами. Дитячу життєву силу можна порівняти з потоком, який із гуркотом стікає з гір. Що сильніша течія, то більше йому потрібне глибоке й широке річище: міцні береги ліворуч і праворуч скеровують потік, щоб вода текла вільно, не натрапляючи на своєму шляху на перешкоди, які могли б спричинити надмірний застій або розлив, що стало би загрозою життя на берегах.
Енергію дитини теж необхідно регулювати й скеровувати, наче гірський потік. Два міцні береги творять чітку, надійну межу між тим, що погане й добре, яку завжди визначає однозначне «так» або «ні».