Ведмідь неохоче рушив слідом за Рудим і Білкою. Вони минули густі зарості, аж раптом несподівано зупинилися.
– Чуєте? – Рудий насторожено якийсь час прислухався. – Пані Кабаниха знову має проблеми зі своїми дітлахами. Дається їй взнаки, – тихо засміявся він.
Із лісової гущавини линули якісь гнівні фиркання та хрипіння. Білка та Рудий із цікавістю глянули туди.
– Що це? – Пані Кабаниха роздратовано вказувала рилом. – Таким має бути пристойне лігво? Фуф! Фуф! – фиркала вона обурено. – Це катастрофа, а не лігво!
Дійсно, лігво мало не найкращий вигляд. Мох, листя і гілочки ялини, які зазвичай були акуратно розкладені (бо Пані Кабаниха дбала про порядок), були розкидані навколо.
– Картина вбогості й розпачу! Фуф! Фуф! – рохкала Пані Кабаниха, гнівно дивлячись у бік п’ятірки своїх дітлахів. – Вистачило на хвилину випустити вас із поля зору!
– Ми не хотіли… – почав наймолодший тихим невпевненим голосом, але раптом замовк, коли старший брат пхнув його п’ятачком і сам почав говорити.
– Ми нічого не робили, – норовисто промовив він.
– Безневинні немовлята! – глузливо фиркнула Пані Кабаниха. – Це саме зробилося?
Після чого вона повернулася до Ведмедя та його друзів-білочок, які зацікавлено спостерігали за ситуацією.
– Тільки забігла на каву до сусідки.
Ведмідь кивнув із розумінням. Усі в лісі знали, що Пані Кабаниха полюбляє каву з жолудів, приправлену цикорієм.
– Немає нічого кращого, ніж чашка доброї кави, – зауважив Ведмідь у тоні дружньої балаканини. – Я завжди мед додаю. Липовий – найкращий. Але можна іноді для різноманітності спробувати вересовий…
Але Пані Кабаниха цього разу не була в настрої балакати на кулінарні теми.
– Мене не було десять хвилин. Ну, може, п’ятнадцять… І що я застаю після повернення? – драматично допитувала вона. – Повністю зруйноване лігво! Проте винуватців немає! – вона красномовно глянула на своїх дітлахів.
– Це не ми! Точно не ми! – наполягав найстарший із братів, а решта підтримувала його рохканням. Тільки наймолодший тримався окремо, дивлячись у землю.
– Чуєш, Білко? – значуще прошепотів Рудий. – Не вони… Тож Чужий уже був і тут…
Після того він повернувся до дітлахів Пані Кабанихи.
– Ви бачили його? – запитав він із блиском в очах. – Ви бачили, як він нищив ваше лігво?
П’ятірка малих поросячих п’ятачків, як по команді, пожвавлено повернулася до Рудого.
– Рудий, не дай їхнім невинним пикам обдурити себе, – застережно мовила Пані Кабаниха. – Я добре знаю своїх хлопчиків. Накапостили і шукають виправдання, замість того щоб зізнатися. Не раз уже так було.
– Але не цього разу, – рішуче промовив Рудий. – Цього разу це не їхня витівка. Це Чужий! – стверджував він переконливо. – Чужий знищив лігво.
– Чужий? – Пані Кабаниха нагострила вуха. – Хтось чужий вештається в лісі?
– Вештається? Це дуже м’яко сказано! – схвильовано мовив Рудий. – Він украв пташеня в Пані Зяблик, у Ведмедя поцупив мед, ваше лігво знищив, – із запалом перераховував він злочини Чужого.
– Але… взагалі-то я не знаю, чи то був він, – Білка невпевнено намагався стримати його.
– Украв? Поцупив? – повторила явно занепокоєна Пані Кабаниха. – Це небезпечне створіння! Фуф! Фуф! – гнівно рохкала вона. – Загроза для дітей!
Одним рухом, надзвичайно спритно, незважаючи на її габарити, вона прикрила своєю масивною фігурою групку дітей і агресивно подивилася на присутніх.
– Фуф! Фуф! – роздратовано фиркала вона.
Білка та Рудий інстинктивно відскочили. Навіть Ведмідь зробив крок убік. Ніхто розсудливий не встав би на дорозі Пані Кабанихи, коли та хвилювалася за своїх малят.
– Доти, доки в лісі Чужий, ніхто не може почуватися в безпеці! – Рудий на чималій відстані від Пані Кабанихи повернув собі впевненість. Ми мусимо його знайти! Рушаймо!