Але Чужий наче розтанув у повітрі. Це було ще дивнішим, що весь ліс його пильно виглядав, бо всі вже знали про його огидні вчинки, хоча ніхто цього на власні очі не бачив.
– Чужий нишпорить у лісі! – лунали неспокійні вісті.
– Украв пташеня Пані Зяблик!
– Лігво Кабанів розгромив!
– Два горнятка меду поцупив у Ведмедя!
І рушила лавина звинувачень, приписаних лісною братією Чужому:
– Він знищив найбільший мурашник!
– Він затоптав усю грибну поляну!
– Він засипав кролячу нору!
– Стережіться Чужого!
– Чужий!.. Чужий!.. Чужий! – лунав у лісі крик, повторюваний луною, яка, як завжди, охоче поширювала всі почуті новини.
Тим часом група, під проводом Рудого, безрезультатно кружляла по лісі вже довгий час, але щохвилі все з меншим ентузіазмом. Ведмідь жалівся, що в нього розболілися ноги від вештання невідомо за чим. Утомлені дітлахи Пані Кабанихи штовхали одне одного рильцями, бо похід не був таким уже захопливим, як можна було очікувати. Що це за втіха – ходити колами по лісі? До того ж під суворим наглядом Пані Кабанихи не було шансу на справді вражаючі забави…
Тільки Рудий не втрачав запалу.
– Ми знайдемо його, точно знайдемо, – завзято переконував він.
– Ми вже два кола зробили, – із сумнівом промовив Білка.
– Точно, власними слідами ходимо, – втомлено просипів Ведмідь, крадькома виглядаючи якесь спокійне місце, щоби задрімати.
– Це його сліди! Запах Чужого, – впевнено заявила Пані Кабаниха, обнюхуючи рилом землю. – Ми кружимо лісом, бо Чужий так кружив. Три кроки вперед, один убік… зараз назад… Дивно. Наче він ходить зовсім без цілі.
– Ха! Бачите, він хоче нас заплутати! Розраховує на те, що ми втомимося, а він тоді зникне! – Рудий мав готове пояснення на все. Він роззирався навколо, виглядаючи незнайомця.
– Мені не здається, що він хоче втекти, – промовив Білка. – Він просто ходить собі лісом туди-сюди…
– Якби в нього було чисте сумління, то він так не плутав би, – у Рудого була коротка відповідь.
Але Ведмедеві вже було достатньо марнувати такий чудовий ранок на безцільне блукання лісом.
– Я далі не піду, – вирішив він. – Якщо хочете, то шукайте далі. Чужий чи не Чужий, а я мушу перепочити… уф-ф-ф…
Утомлений, він присів на першій-ліпшій деревині, після чого з полегшенням витягнувся на моху і почав масажувати собі лапи. Він бурчав собі під ніс про галюцинації білок і про гонитву лісом за привидами серед білого дня.
– Чужий… Чужий… – бурчав він басом. – Хто його взагалі бачив? Дві недоумкуваті білки, що бігають швидше, ніж мої думки… Пані його бачила? – звернувся він до Пані Кабанихи. – Вочевидь, пані його не бачила, – відповів сам собі. – І я теж його не бачив. Результат цього походу – мозолі на моїх лапах. Ну от… Цілий тиждень на ноги не стану… Це востаннє я дозволив Рудому вмовити мене на щось таке, – пригрозив він. – Ніколи більше не… – На жаль, не вдалося йому закінчити речення, на безсумнівний жаль дітлахів Пані Кабанихи, яким тирада Ведмедя дуже припала до смаку, аж раптом пролунав попереджувальний крик Рудого.
– Є! Є! Дивіться! Там! – вказував лапкою схвильований Рудий.