– Це він? Це Чужий? – Ведмідь одразу забув про свою втому і зірвався на ноги.
– Аби тільки його не сполохати, – стишив голос Рудий. – Обережно…
– Гм… Він не здається грізним… – прошепотів басом Ведмідь. – Він навіть не звертає на нас уваги.
– Хрю-у-у… Хрю-у-у… – невпевнено захрюкала Пані Кабаниха. – Це він? Ти впевнений, Рудий, що це він? – перепитала вона із сумнівом. – Хрю-у-у.. Хрю-у-у… Це він начебто знищив наше лігво? Надто спокійний. Який із нього хуліган, – авторитетно заявила вона, маючи досвід мами п’яти найбільших розбишак у лісі.
– Він прикидається. Хоче нас обдурити, – переконував Рудий.
– Е-е-ех… – Білка невпевнено видихнув.
– Ну так! – Ведмідь фиркнув із недовірою. – Сидить собі на поваленому дереві та ягоди їсть, як мило… Ням-ням, – облизався він голосно. – Аж самому захотілося…
– Не час на ягоди! – гарячкував Рудий. – Ми прийшли розправитися з Чужим! А ти, Ведмедю, про ягоди…
– Бо саме час на маленький перекус, – заявив Ведмідь. – Від ранку нічого в пащі не було, – жалісно проказав він. – У череві вже бурчить…
Однак Рудий не звертав уваги на ці скарги, зайнятий пильним спостереженням за Чужим.
– Що там лежить біля його ніг? – раптом запитав він із підозрою.
– Гмм… наче валізка, – повідомив Білка, уважніше приглядаючись до незнайомця.
– Валізка? Білко, хто ходить по лісі з валізкою?! Подумай! Цікаво, що там у нього… Він щось замислив, говорю вам! – не вгамовувався Рудий.
– Лігво він не руйнував, – упевнено промовила Пані Кабаниха. – Повір моєму слову, Рудий! Він би навіть не знав, за що братися, – запевнила вона з якоюсь неповагою в голосі.
– Ну звісно ж, ні, – радісно з нею погодився найстарший із її синів. – Наймолодший теж наважився подати голос.
– Мама має рацію, – зауважив він. – Він цього взагалі… – він раптом замовк, бо погляд старшого брата мав у цей момент силу удару блискавки. Якщо тільки існують смугасті блискавки.
– Не схожий він на того, хто краде чужий мед, – засумнівався Ведмідь.
– А на крадія пташенят і поготів, – вторив йому Білка.
– Бо він маскується! А ви купилися! – щораз із більшим запалом переконував Рудий.
Він дивився на своїх приятелів майже зі звинуваченням. Зараз, коли нарешті їм удалося знайти Чужого, раптом з’явились якісь сумніви… Геть не потрібні.
– Якщо він украв пташеня, то де воно? – з недовірою допитувався Білка.
– Власне! Власне! Гарне запитання! – задоволено підхопив Рудий. – Що він із ним зробив, якщо від нього не залишилося і сліду?!
Запанувала жахлива тиша. Білка, Ведмідь і Пані Кабаниха розгублено перезирнулися. Пролунали невиразні вигуки.
– Ну… ну-у-у…
– Гмм… гмм …
П’ять поросячих голів із родини Пані Кабанихи очікувально витріщалися на Рудого. Той відчув, що повернув собі контроль над ситуацією.
– Отож-бо й воно! – майже переможно мовив він. – Немає пташеняти! Немає! – промовив він одночасно зловісним і зворушливим тоном. – Навіть пір’їнки після нього не залишилося! Так Чужий із ним розправився!
– Що-о-о… ти що, Рудий… Що ти говориш?.. – розгублено запитав Білка, явно зворушений словами Рудого. – Вважаєш, що він… Що пташеня Пані Зяблик… що він…
– Спершу з пташеням розправився, а зараз ягоди на десерт їсть! Ягідками ласує, – промовив Рудий іронічно. – Бо основної страви йому було мало! – продовжував він злосливу казку. – А Пані Зяблик у розпачі!
– Маля скривдив? Це він маля Пані Зяблик скривдив? То він буде мати справу зі мною! Фуф! Фуф! – повне обуренням рохкання Пані Кабанихи не залишало сумнівів щодо її намірів.
Розлючена, сповнена материнського гніву, вона нахилила голову, готова рушити на зустріч із Чужим.
– Залишайтеся тут! – наказала вона своїм дітлахам. – Пильнуй братів, – почув найстарший.
Та перш ніж вона мала оказію зустрітися з Чужим, справу у свої лапи взяв Ведмідь.
– Ні, я піду, – промовив із грізним сопінням. – Я піду і поговорю з ним. Нехай сам розповість, що наробив. Він зізнається в усьому, я вам говорю!
Його впертий вираз обличчя та зморщене чоло не обіцяли нічого доброго. Очі кидали блискавки. Ведмідь зі стиснутими в кулаки лапами швидко рушив у бік Чужого.
– О, Боже! – прошептав із подивом старший із синів Пані Кабанихи своїм братам. – Я ще не бачив нашого Ведмедя в такому стані. Він злий! У нього аж хутро на потилиці наїжачилося, як щітка.
Раптом усе навколо завмерло. Припинився рух. Ліс поглинула незвична тиша. Чути було тільки відголос важких ведмежих кроків і його грізне сопіння. У Білки аж мурашки побігли. Він навіть уявляти не хотів, що буде, коли Чужий потрапить у лапи Ведмедя.
– Для Чужого було би краще зовсім не з’являтися в нашому лісі, – промовив він сам до себе, тихо зітхнувши.
– Тобі його шкода?! – обурився Рудий. – Білко! Після всього, що він зробив?! А він узагалі не переймається! Тільки-но поглянь!
Дійсно, Чужий, не усвідомлюючи близької загрози, сидів на пеньку, мовби ніколи не ласував чорницею, з’їдаючи одну за одною. Ведмідь уже був за його спиною… на відстані витягнутої лапи… Ще один крок…
Білка затримав подих… Щосили заплющив очі. Він не хотів усього цього бачити. Ні… Він почув слова Рудого:
– Зараз цей Чужий отримає! Ведмідь із ним розбереться, він за все отримає!
– Він заслужив! За те, що зробив пташеняті Пані Зяблик! – гнівно вторила йому Пані Кабаниха.