І тоді несподівано пролунав крик Пані Зяблик, який здійняв шалений переполох у лісі. Щебетання, писк, завивання й інші ознаки загальної зацікавленості цілого лісу.
– Є! Є! Знайшлося моє пташеня! – радісно й голосно викрикувала Пані Зяблик. – Знайшлося моє пташеня!
– Зараз-зараз… – Рудий одним стрибком опинився біля гнізда Пані Зяблик. – Як це «знайшлося»? – допитувався він здивовано й немов розчаровано.
Він із підозрою дивився на Пані Зяблик, не впевнений, чи може довіряти її словам.
– Але ж пташеня вкрали! Це Чужий, Чужий його вкрав! – переконував він.
– Ні! Ніхто його не крав, – пояснювала сяюча Пані Зяблик. – Він засунув голову під крило брата, притулився до нього і заснув. Його не було ні чутно, ні видно… Але як зголоднів, одразу ж одізвався. Крихітка моя, – ніжно воркувала Пані Зяблик, погладжуючи дзьобом пух на голівці пташеняти. – Пташинка моя люба…
– Добре, що так закінчилося, – промовив Білка з полегшенням у голосі. – Пані даремно турбувалася…
– Та-а-ак, за дітьми треба постійно дивитися, – стверджувала із досвідом Пані Кабаниха. – А ці малюки мають апетит, можна позаздрити, – вона з подивом позирала, як четверо пташенят ненажерливо їли під пильним оком Пані Зяблик.
– Апетит, – озвався Ведмідь. – Апетит… Хвилинку… – він зосереджено замислився, аж наморщилося його космате чоло. – Щось я пригадую. Коли це було, здається, позавчора… так, позавчора пополудні напала на мене така раптова жага до меду, що я весь шматок зжер. Нічого дивного, що сьогодні я не зміг його знайти…
– Як це так, Ведмедю? – допитувався збитий із пантелику Рудий. – Як так, ти сам зжер свій мед?
– От так історія! Хі-хі, – Ведмідь крутив головою і сміявся сам із себе. – Зараз знову треба робити запаси в бджіл, – буркнув він до себе, відходячи та сміючись собі під ніс. – Липовий був би найкращим… А може, акацієвий узяти? Або вересовий?
– Хрю-у-у, хрю-у-у, – рохкала Пані Кабаниха. – Цікаво, чи іншим теж пам’ять повернулася? – вона глянула на своїх поросят. – Може, і ви хочете щось розповісти?
– Ну… ми… – почав старший із дивно збентеженою міною. – Ну, ми… – почав іще раз, і раптом відвага покинула його.
– Ми не хотіли, – втрутився найменший. – Ми билися, а потім усе якось раптом стало… – розповів він із явним полегшенням, що може врешті сказати правду.
– Це була боротьба! – втрутилися інші брати.
– Хто найсильніший! – нарешті отримавши право голосу, викрикували поросята із запалом.
– Бо він говорив, що я не подужаю!
– Ні, це він говорив, що непереможний!
– Бо ти сказав, що завжди перемагаєш…
– Ні, ти перший почав!
– І через це весь цей балаган!
– Ми просимо пробачення!
– Але ми все відремонтуємо. Допоможемо тобі відбудувати лігво, мамо, – старший знову відчув відповідальність за братів, й інші вторили йому, рохкаючи й охоче киваючи.
– Звісно, що допоможете. Це само собою зрозуміло, – сповістила Пані Кабаниха.
Вона уважно подивилася на своїх дітлахів. Після чого, явно вдоволена винуватим виразом мордочок, додала:
– Якщо вже нашкодили, то потім треба все прибрати. Чи це зрозуміло?
– Зрозуміло. Зрозуміло, мамо, – запевнили її злагодженим як ніколи хором поросята.
І Пані Кабаниха, лагідно підштовхуючи дітей рилом, рушила за ними, енергійно махаючи хвостиком.
– Так… – промовив Білка. – Мабуть, усе прояснилося, правда, Рудий? – звернувся він до друга.