Рудий, дійсно приголомшений розвитком подій, стояв у стороні, наче не міг отямитися від того, що почув. Кожна подія мала власне пояснення. Геть інше, ніж припускав Рудий. До того ж з’ясувалося, що Чужий не має з цими подіями нічого спільного. Чи справді це так? Рудий і далі недовірливо дивився на незнайомця, що стояв неподалік.
– Все ясно… але він?.. – Рудий багатозначно кивнув у бік Чужого. – Ми досі не знаємо, хто він.
– Це правда, – визнав Білка. – Ми маємо з ним урешті познайомитися. Гадаю, буде краще, якщо ми самі в нього запитаємо?
Чужий тим часом зацікавлено спостерігав за подіями, що точилися навколо нього, навіть не припускаючи, що вони пов’язані саме з ним.
– Хто ти? – Білка з усією прямотою звернувся до Чужого, не звертаючи уваги на всі перестороги Рудого. – І звідки взявся в нашому лісі?
– Я? Приїхав у відпустку, – відповів незнайомець. – Це моя валізка, з наліпкою літака, – похвалився він.
– Наліпка красива, – оцінив Білка.
– Уперше летів літаком, але зовсім не боявся, – продовжував розповідати Чужий. – Тільки трохи, спочатку… але потім ні! О, тут є мій авіаквиток, хочете побачити? А це подорожня карта. Тут усе написано.
– «Пінгвін Едмунд», – уголос прочитав Білка. – «Ціль подорожі: ліс над рікою. Поселення: у Рудого…» – він замовк. – У Рудого, – повторив. – Так-так! Що за збіг обставин, ти саме на нас натрапив, – він з іронією дивився на Рудого. – Бо, знаєш, це власне і є Рудий…
– Рудий? Ти Рудий? – заволав радісно Чужий, тобто Едмунд, енергійно вітаючись із Рудим. – Я такий радий! Я стільки листів до тебе написав, стільки і-мейлів відправив і, нарешті, можу особисто з тобою познайомитися…
– То ти… ти – Пінгвін Едмунд? – невпевнено запитав Рудий, геть приголомшений, адже раптом опинився в обіймах Чужого. – Мій… друг із Антарктиди?!
У Білки склалося враження, що навіть з-під вогняного хутра Рудого пробивається рум’янець сорому.
– Сюрприз! – закричав із ентузіазмом Едмунд. – Ти не сподівався мене побачити, правда?! Я подумав, що заслуговую на відпустку, і ось я тут! Ти радий, Рудий? Радий?!
– Гм-м-м… Ну звісно… – слабо підтвердив Рудий, шокований несподіваним поворотом подій.
– Звісно, що радий. Ми любимо приймати гостей, правда, Рудий? – Білка виручив друга.
Рудий і далі невпевнено розглядав Чужого з усіх боків.
– Це справді ти, Едмунде?.. Ти в нашому лісі?
– Звісно, це я. Не впізнаєш мене? Рудий, я ж висилав тобі фото.
– Фото? – здивувався Рудий. – Жодного фото я не отримував.
– Ох ця пошта… – Едмунд зітхнув і махнув крилом. – На щастя, у мене із собою є альбом із фотографіями. Покажу тобі всю мою родину. Навіть дядька Олександра!
– Дядька Олександра? Того дядька Олександра?! І його відому пригоду тоді, коли… ха-ха-ха… – Рудий несподівано вибухнув сміхом.
– То ти пам’ятаєш, що я тобі писав… ха-ха-ха, – приєднався до нього Едмунд.
Вони сміялися так щиро, що Білка, який про дядька Олександра взагалі нічого не чув, легко собі уявив, що з ним трапилася винятково смішна пригода. Коли нарешті вони перестали сміятися, Рудий подивився на Едмунда геть іншими очима. Він пригадав усе, про що вони з Едмундом листувалися… Подумав про все те, про що ще написати не встиг…
– Я такий радий, що ти тут! – заволав він. – Я стільки маю тобі розповісти. Стільки хочу тобі показати!
– Розкажи, Едмунде, чому ти кружляв по лісі? – запитав Білка з цікавістю.
– У вас тут усе таке смачне – чорниця та суниця. Я почав їх збирати і їсти, ходив від куща до куща і, схоже, заблукав, – відповів Едмунд, трохи збентежений, але з усмішкою.
– Так, у новому місці легко заблукати, – погодився з ним Білка.
– Ходімо, – промовив Рудий, звертаючись до Едмунда. – Покажу тобі, де я живу. А потім проведу по нашому лісі й з усіма познайомлю. Давай-но понесу твою валізку.
– Тільки не загуби, – пожартував Едмунд. – У мене там для тебе подарунок, – пояснив він зі сміхом.
– Гм-м, гм-м… – Рудий видавався розгубленим, хоч Білка прикидався, ніби не знає, що відбувається.
– Білко… – тихо промовив благальним тоном Рудий, коли Едмунд відстав від них на кілька кроків, зваблений червоною суницею. – Білко, не говори Едмундові, у чому я його підозрював і які звинувачення висував… будь ласка… Йому було би прикро…
– Особливо, враховуючи, що все це неправда. По-дурному все вийшло, так?
– Так, по-дурному, по-дурному… – визнав Рудий. – Буде наука. Зараз я знаю, що інший не завжди значить «чужий», а чужий не означає «поганий»…
– Іноді він виявляється навіть другом, як-от Едмунд…
Едмунд почув своє ім’я, бо саме повернув до них голову із дзьобом, набитим суницею, і помахав друзям крилом.
– Едмунд має стильний вигляд, правда? – стверджував Рудий, трохи хвалькувато, начебто хизувався другом.
– Шикарно, як ніхто інший у нашому лісі, – визнав Білка із захватом. Але ж це пінгвін! Не абихто!