Жив собі колись на світі Садівник Флоренціюс.
Він був ведмідь – як і всі інші мешканці того містечка.
І тато Флоренціюсів був садівник. І навіть дідусь, чий портрет висів у будинку над каміном, теж був садівник. Не кажучи вже про те, що обидва вони, як і Флоренціюс, були бурі волохаті ведмеді.
Флоренціюс жив у передмісті – у будинку, що стояв біля самого лісу. Два вікна того будиночка виходили на ліс, вхідні двері та вікно кухні – на вулицю, а два інші вікна західної стіни допитливо позирали на будинок сусідки – ведмедички на ім’я Співунка.
З південного боку було прибудовано дерев’яну веранду, на якій теплими літніми вечорами Флоренціюс любив пити чай із медом. Дерев’яними сходинками з веранди можна було потрапити просто в сад.
Гарно було дивитися з веранди на чудовий ведмедів сад.
Моріжок завжди був охайно покошений і скидався на зелений оксамитовий килим, який щойно ретельно пропилососили.
У саду зростали найрідкісніші і найкрасивіші дерева, які росли тільки ген-ген у далеких краях. Хіба що фернамбука[1] тут бракувало. Але це дерево не таке вже й красиве, як спробуєш уявити. Тим більше, що ніхто у Ведмежому містечку не знав, яке воно на вигляд, і навіть не підозрював, що такі дерева взагалі існують. А ще, кажуть, і назва його не зовсім правдива…
Край саду, біля самої огорожі, подалі від чиїхось очей, причаїлася невеличка грядка полуниці. Все-таки численні гості, які забігали помилуватися Флоренціюсовим садом, якось непомітно, мовби ненароком, опинялися біля полуниці. Та й не дивно: вона не тільки красива, але й страшенно смачна й запашна. А для ведмедів це дуже важливо.
Навколо будинку росли кущі троянд. Про них Флоренціюс дбав так старанно, як його сусідка ведмедичка Співунка дбала про свої доладні кігтики.
Ота його сусідка Співунка була гарненька й мила ведмедичка. І вельми елегантна – у неї була сила-силенна розкішних сукенок і капелюшків. Крім того, вона вміла співати приємним, немовби ангельським, голосом. Не таким вкрай низьким і хрипким, яким звичайно ревуть або гарчать усі ведмеді, а скоріше ніжним і чистим, мов срібна ложечка в горнятку з медом.
Час вона проводила весело й безтурботно. Вечорами співала в залі ратуші або на званих вечірках, а ранки проводила вдома – за фортепіано, тренуючи голос, або перед дзеркалом.
Ведмедичка дуже дбала про свій зовнішній вигляд, мила і чесала лискуче пухнасте хутро, гострила маленькою срібною пилочкою кігтики, приміряла вишукані сукенки, черевички, оздоби, і було цілком очевидно, що найулюбленіша річ у неї в будинку – дзеркало.
За прекрасний срібний голос сама Королева ведмедів вручила їй срібну медаль і старовинну лютню. От тільки весела сусідка ніколи не грала на лютні, а повісила її високо під стелею.
Річ у тім, що їй зовсім не подобався безмежно сумний голос того інструмента.
Тим часом Флоренціюс цілий день проводив у своєму саду.
Волохатий Садівник майстерно працював садовими ножицями, тож його кущі набували найдивовижніших форм: якоїсь коробки, кулі, морквини, відра, цукерки на паличці або ж барильця. А один кущ самшиту Флоренціюс так обстриг, що той став схожий на першу літеру його імені – F.
Внизу під дерев’яною верандою було облаштовано невеличку комірчину, до якої можна було дістатися, спустившись сходинками й відчинивши двері, пофарбовані в червоний колір. У ній Флоренціюс тримав садівницьке причандалля.
Серед того причандалля можна було знайти велику бляшану поливальницю для великих рослин, маленьку латунну поливальницю для найменшеньких квіточок, лопату, голландську сапу, садівницькі ножі, ножиці для обрізання гілля та грабельки. Тими грабельками Флоренціюс не тільки згрібав листя, але й міг почухати шерсть чи навіть підошви своїх лап.
Крім того, у комірчині ще стояла одноколісна тачка й газонокосарка, а в самому кутку височів велетенський круглий оброслий мохом камінь – вочевидь, іще з давніх часів. Тільки зовсім неясно, де його можна було б застосувати і як він міг би придатися в садівництві.
Ведмідь чудово знав, як ростуть азалії та гортензії, магнолії та форзиції, а слово рододендрон він вимовляв так легко й швидко, як малі ведмежата, коли їх запитати, чи хочуть вони карамельного морозива, вимовляють словечко так.
Але найдужче Флоренціюс любив троянди. Він неабияк піклувався про своїх вихованок, щодня поливав їх тепленькою водою, обрізав сухі гілочки, обприскував спеціальною рідиною від усяких шкідників, а з приходом зими ретельно вкривав ялиновими гілками, щоб вони не померзли.
[1] Бразильське або червоне дерево.