Повернувшись додому, Флоренціюс заходився уважно гортати свої давні записи, сподіваючися знайти хоч щось про чорні троянди.
Але нічого не знайшов.
Аж ось у голові йому сяйнула одна думка.
Він понишпорив у шухлядах свого письмового стола і знайшов там три пляшечки чорного чорнила. Одна була повна, друга тільки до половини, а третя – зовсім порожня.
– Скільки є, стільки й досить, – вирішив ведмідь і вилив усе чорнило в маленьку латунну поливальницю.
Тоді побіг у сад і полив чорною рідиною перший-ліпший трояндовий кущ.
– Ну ось, завтра матиму чорні троянди, – задоволено сказав волохатий Садівник.
Наступного ранку, щойно світало, ведмідь вискочив із ліжка і – мерщій у сад.
Та ба, троянди, які він учора полив чорнилом, не стали чорними. Колір троянд був такий самий, як учора. Тільки квіти пов’яли, стебла похилились, листя поскручувалось і поруділо. І сталося все це, звісно, через те жахливе чорнило.
Одначе старанний Садівник не здавався і провадив спроби з іншими кущами троянд.
Протягом наступних днів він посипав троянди сажею, тримав їх накритими картонною коробкою в цілковитій темряві, обкурював димом із пір’я чорного ворона, поливав соком чорної смородини і навіть пробував лаяти найчорнішими словами.
Нічого не сталося. Троянди не почорніли – тільки зів’яли й посохли.
Залишалось усього кілька днів до зустрічі з ведмежою Королевою. Бідолашний Садівник огледів свій спустошений сад і сумно собі під носа пробурмотів:
– Ну й видовище…
І раптом він згадав про своїх друзів – вони напевно чули хоч щось про чорні троянди!
Найперше Флоренціюс подався до ведмедички Ягідниці. Звичайно вона збирала ягоди в лісочку, що виднівся неподалік. Спочатку ніяк не міг він її знайти, – а ведмедичка ж була не така вже й маленька!.. Аж ось з-над густих заростей малини показалась волохата голова ведмедички Ягідниці і, побачивши Флоренціюса, вона зразу усміхнулася йому своєю чарівною блакитногубою від чорниць усмішкою.
– Здорова була, любонько, – ввічливо привітався Садівник.
– Здоров був, рада тебе бачити, – відказала ведмедичка. Вона простягла Флоренціюсові повну пригорщу червоної стиглої малини й трохи здивовано спитала: – А ти теж прийшов збирати ягоди?
– Не зовсім так, я тільки подумав, що, може, ти хоч щось знаєш про чорні троянди. Адже в лісі росте стільки загадкових і небачених рослин.
– Якось у самій гущавині лісу я знайшла дуже дивні чорні ягоди і надумала їх скуштувати. У них був такий принадний вигляд, що, недовго думаючи, я проковтнула їх, може, штучок шість. Смак у тих ягід був неймовірно бридкий, у мене раптом запаморочилась голова, я знепритомніла й упала на м’який мох. Я пролежала там, мабуть, шість днів і шість ночей, поки нарешті прокинулась із жахливим головним болем і з бурчанням у животі. З тих пір усі дуже чорні ягоди видаються мені підозрілими. Звісно, за винятком чорниць, але ж вони радше темно-сині, ніж чорні.
Ведмідь Флоренціюс проковтнув решту малини, якою його почастувала ведмедичка, облизався й зітхнув:
– Дякую, але це, мабуть, не те, про що я хотів дізнатися.
І пішов до ведмедя Пасічника.