Ведмідь Пасічник жив на галявині край лісу. Навколо його будинку, що потопав у вітах найрізноманітніших кольорів і запахів, півколом стояли дерев’яні бджолині вулики. Отож проз будинок ніяк не можна було пройти, не зустрівшись з бджолами. А вони, як відомо, дуже непередбачувані комахи. Єдиному ведмедеві Пасічнику якось вдавалося з ними порозумітися. Та і як би не вдавалося, коли маєш безпечний пасічницький костюм і спеціальний димар, щоб утихомирити бджіл, які надто вже розходилися. Ведмідь дуже любив своїх підопічних, а бджоли відповідали йому тим самим і не тільки ніколи не жалили, але й приносили силу-силенну смачного жовтого меду. Крім того, приємно і заспокійливо дзижчали довкола ведмедевої голови, коли той збирався подрімати після обіду, вмостившись у своєму улюбленому гнутому кріслі на галявинці біля будинку.
Підходити надто близько було небезпечно, і ведмідь Флоренціюс зупинився трохи оддалік від вуликів – на безпечній відстані. І навіть сховався за густим ялівцем, щоб його не помітили бджоли.
– Ау, ау!.. – впівголоса погукав він ведмедя Пасічника, сподіваючись, що той почує. Потім іще раз, трохи голосніше: – Ауу, ауу!.. – І зрештою заревів на весь голос: – Аууу, аууу!
Одначе Пасічник не з’являвся.
Натомість з’явилися бджоли. Прилетів увесь рій, оточив з усіх боків переляканого Садівника й ну суворо допитувати.
– Чого бажаєте? – запитала одна бджола.
– В якій справі ви завітали? – поцікавилась друга.
– Ви домовлялися про зустріч? – випитувала третя.
– Яка мета вашого приходу? – не вгавала четверта.
– Чи узгодили ви заздалегідь свій візит із нашим секретаріатом? – допитувалась п’ята.
І так усі по черзі. Усі тисяча триста вісімдесят сім бджіл поставили ведмедеві щонайменше по одному запитанню, а оскільки говорили всі разом, то зчинився такий галас, який буває хіба що в телевізійних дебатах перед виборами Бургомістра Ведмежого містечка: тоді геть неможливо зрозуміти, хто що каже.
– Я тільки хотів трішки поговорити з ведмедем Пасічником! – повним відчаю голосом вигукнув Флоренціюс.
– О, то чому ж ви відразу не сказали? – задзижчали бджоли вже зовсім мирно і додали: – Зараз же повідомимо нашому господареві.
І всім роєм полетіли в бік будинку.
Незабаром звідти вийшов ведмідь, одягнений у чисте біле вбрання, несучи тарілочку з блискучими стільниками.
– Привіт, це тобі, – сказав господар бджіл. – Бачу, ти вже потоваришував із моїми бджолами.
– Дякую, вони справді дуже товариські. І такі тихі, – відповів Флоренціюс і лизнув меду з тарілочки. – Ой, як смачно! Знаєш, я прийшов запитати – може, ти чув щось про чорні троянди?
– Мед буває жовтий – іноді світліший, іноді темніший, – але чорного меду я ніколи не бачив. Якось у мене лапа дуже боліла, і ведмідь Аптекар дав мені мазь, густу, як мед, він називав її дьогтем. Але запах у тієї мазі був такий огидний, що хотілося забігти на край світу. От лиш куди забіжиш, якщо лапа – твоя власна?
– Це не зовсім те, що мені треба, – сумно зітхнув Флоренціюс.
– Хвилиночку, я поспитаю про ті троянди у своїх бджіл. Вони літають ген-ген як далеко, а крім того, їх так багато, – втішив його ведмідь Пасічник і щось прошепотів на вухо бджолі, яка дзижчала найближче до нього.
Раптом бджолиний рій голосно задзижчав, став кружляти навколо Садівникової голови і всі водночас поривалися щось розповісти. Звісно, кожна бджола розказувала свою історію. Було очевидно, що нічого з цього не вийде, хіба що тільки голова заболить.
Флоренціюс попрощався з ведмедем Пасічником та його бджолами й повернувся до Ведмежого містечка. Тоді подався вулицею до ведмедя Пекаря. Знайти пекарню було не дуже важко. Достатньо іти, задерши носа й уважно нюшити повітря. Бо з пекарні линуть такі смачні й сильні запахи, що втрапити туди можна навіть із заплющеними очима, а то й із натягнутим по самого носа чорним капелюхом.
Садівник обережно прохилив двері пекарні й просунув голову.
Ведмідь Пекар стояв біля великого столу й розкачував тісто. Він щойно поставив у піч Великий Яблучний пиріг і тепер збирався готувати Дріжджовий Маковий рулет із сушеними абрикосами.
Уся його шерсть була в борошні й припудрена ванільним цукром – як і завжди. Ведмідь Пекар працював вельми зосереджено і серйозно, адже щоб рулет добре вдався, вкрай важливо мати відповідний настрій.
За спиною ведмедя Пекаря на полиці, акуратно розкладені в дерев’яні коробочки, пашіли свіжі духмяні булочки.
– Добрий день! Як тут гарно! – пробурмотів Флоренціюс, мало не знепритомнівши від захвату.
– Присядь ось на той стілець, поки ще не впав від подиву. Таке ставалося багато з ким, хто заходив до пекарні, – приязно мовив Пекар. – Можу пригостити тебе свіжими булочками. Котру ти хочеш?
Флоренціюс уважно роздивився полицю з булочками й несміливо сказав:
– Дай мені, будь ласка, ось ту з вишневим варенням і, якщо можна, ще оту з родзинками, глазуровану шоколадом, що з самого краєчку.
Взявши обидві булочки, одну зразу надкусив, а другу – ту, що з вишневим варенням, – трохи подумавши, поклав до великої кишені фартуха.
Флоренціюс їв булочку не поспішаючи, маленькими шматочками. Не тільки тому, що був добре вихований, але й щоб надовше розтягнути її смак. А доївши, ненадовго заплющив очі й схвильовано промовив поетичними рядками:
– Ой леле, хвилино прекрасна, чому ти така проминуща?! – і вже спокійно додав: – Правду кажучи, я прийшов спитати в тебе про чорні троянди. Може, ти хоч щось про такі чував?
– Одного разу, коли я пік Чорний Лісовий Пиріг, я задрімав, і коли нарешті прокинувся, то побачив, що він спікся справді до чорноти. Вийшов він такий чорний, якою буває тільки обвуглена дровиняка. Навіть ведмідь Аптекар навідріз відмовився купити його в мене, хоча він застосовує для виготовлення своїх ліків набагато жахливіші й дивніші речі. З того часу я стараюсь бути дуже пильним, коли печу пироги.
– Як цікаво, – замислившись, сказав Флоренціюс, – і все-таки це не те, що мені треба.