Вийшовши на вулицю, Садівник подумав, що варто було б знайти ведмедя Волоцюгу. Він стільки тинявся і стільки блукав світом, що напевно має що йому розказати, а крім того, він, як ніхто інший, був добре ознайомлений із Чорною Стороною життя.
Одначе ведмедя Волоцюги ніде не було видно. Скоріш за все, він никав плутаними відлюдними вуличками Ведмежого містечка.
І як здивувався Флоренціюс, коли, завернувши за ріг, очі в очі зустрівся з приятелем, якого шукав. Ведмідь Волоцюга несміливо топтався перед дверима ратуші й ніяк не міг визначитися: заходити чи краще – не заходити.
– Привіт, а я саме тебе шукав! – зрадів Флоренціюс.
– Коли мене хтось шукає, це не віщує нічого доброго. Так уже воно є, і все, – відповів ведмідь і подивився на Флоренціюса сонними, дуже сумними очима.
– Я тільки хотів у тебе запитати про чорні троянди. Може, тобі доводилося хоч щось про них чути? Адже ти бував навіть там, де ніхто ніколи не бував, – і витягши з кишені фартуха булочку з солодким смачним варенням, дав приятелеві.
Очі ведмедя Волоцюги відразу повеселішали, і навіть здавалося, що в них світяться маленькі, але яскраві вогники. Деякий час він насолоджувався солодкою булочкою, ніби нічого навколо не бачив, а потім заговорив:
– Мені довелося пережити дуже чорні часи. Холодними сирими ночами я спав у парку на лавці, вкритий газетою, а ти ж знаєш, що в тих газетах пишуть. А скільки похмурих днів мені довелося пережити під товстою чорною вільхою, ховаючись від надокучливого дощу й думаючи про різноманітні речі, які не давали мені спокою. Куди дівається час? Що поглинає години і навіть цілі дні? Як неприємно, коли мокро! І чому пташки кудись відлітають восени? Чому замість них прилітають і затягують небо чорні хмари, а разом із ними, неначе темна тінь, приходить і сум…
– Але все-таки як щодо чорних троянд?.. – Флоренціюс спробував спрямувати розмову в потрібному руслі.
– Здається, це щось іще гірше, ніж мені довелося пережити, – несподівано сказав ведмідь Волоцюга і раптом рішуче додав: – Знаєш, більше вже я нічого не хочу чути ні про чорні троянди, ні про чорні дні, ні навіть про темні окуляри від сонця.
І в його очах засяяло таке яскраве світло, якого ще ніколи нікому не вдавалось побачити. Флоренціюс навіть прикрив свої очі лапою, щоб не осліпнути.
Аж ось із вікна, де вони обоє стояли, визирнула волохата голова ведмедя Бургомістра. Бургомістр помітив ведмедів біля дверей під будинком і гукнув:
– Чого ви, панове, бажаєте?
– Скажіть, будь ласка, шановний пане, чи тут міняють прізвища? – запитав ведмідь Волоцюга.
– Так, саме зараз у нас є кілька нових прізвищ, які ще не були в ужитку.
Ведмідь Волоцюга негайно шмигнув крізь напіввідчинені двері, а Флоренціюс якусь хвилю стояв замислений, розмірковуючи над тими дивними словами, які почув від свого приятеля.
Потім він повільно поплівся додому. По дорозі ще завернув до своєї сусідки, ведмедички Співунки.
Вона саме стояла в передпокої перед дзеркалом і приміряла нову рожеву сукенку: крутилась то в один, то в інший бік і, видно було, ніяк не могла визначитися.
– Здоров був, Флоренціюсе! Як ти думаєш, до цієї сукенки більше личать рожеві черевички чи білі?
Ведмідь Флоренціюс хотів сказати, що найдужче личать чорні, але стримався. Ведмедичка Співунка була дуже веселої і безтурботної вдачі й любила тільки веселі кольори. Навряд чи їй сподобаються чорні черевички…
Отож він сказав:
– Я думаю, що найкраще взути сріблясті черевички: вони найдужче личать до твого голосу.
Потім іще подумав собі, що навряд чи ведмедичка Співунка знає щось про чорні предмети, а особливо – про чорні троянди.
Отож він тут таки попрощався й пішов додому.