Вранці встати було нелегко: голова якась важка, розум затьмарений. Волохатий Садівник, похитуючись, вийшов таки надвір і розгледівся.
Небо було захмарене, сад тонув у густому чорному тумані, над будинком літало кілька чорних круків, які невідомо звідки взялися, повітря стало важке, як у темному сирому льоху.
Навіть сусідка ведмедичка не помахала йому приязно лапою зі свого вікна, як вона звичайно робила щоранку. Усі віконниці будинку були щільно зачинені.
Тільки десь усередині будинку було чути тихі, приглушені звуки музики. Очевидно, ведмедичка Співунка, акомпануючи собі на лютні, співала жалібну мелодію.
Та мелодія була настільки сумна, що ведмедеві Флоренціюсові навіть серце стислося, коли він її почув. Пісня повсякчас переривалась тихими схлипуваннями, тож було дуже важко зрозуміти слова. Можна було почути тільки окремі уривчасті фрази: «Який цей ранок чорний і похмурий» або «Чи гляне він на мене приязно іще хоч раз» і ще «Чому цей біль так душу розриває?»…[1]
«І що з нею оце сталося?.. – подумав ведмідь. – Вона завжди була така весела і безтурботна…»
Одначе невдовзі його думки перескочили на інше. Зараз Флоренціюс найдужче переймався своїми трояндами. Він наблизився до куща, який уночі полив, і аж зойкнув.
Троянди були чорні!
Точніше кажучи, брудно-сірі. Напевно, через те, що Сльозяна настоянка була приготовлена не зовсім точно за дідусевим рецептом.
«Ет, однак їх сміливо можна вважати чорними», – подумав Флоренціюс.
Він уважно роздивився троянди.
«Які ж вони все-таки гарні, – розмірковував Садівник. – Дивно, чому дідусь називав їх лихими рослинами? Невже може така краса бути лихою і навіть шкідливою?»
Але чомусь ведмедеві було неспокійно. Глянувши на свій спустошений сад і на захмарене небо, він пригадав, що дідусь писав про вирощування чорних троянд.
Ну, авжеж – четвертий, останній, пункт. Там було написано тільки одне слово:
Готово.
Який бо далекоглядний був його дідусь!..
А в цей час сусідка ведмедичка плакала все гучніше. Чути було тужливі й сповнені відчаю слова: «Чи пробачить він мої помилки?» А трохи згодом: «Лийтеся, сльози, по щоках волохатих».
Від чорних троянд ішов якийсь неприємний і дуже сильний запах, а звичайні ж троянди так ніжно пахнуть!..
Від того запаху у ведмедя заболіла голова і з’явилися вкрай дивні відчуття. Здавалось, що його водночас охопив і великий біль, і великий гнів, і ще дужчий сум.
Від болю йому навіть вити хотілося.
Від гніву хотілося зробити щось страшенно погане – скажімо, облаяти свою сусідку ведмедичку образливими і вкрай ущипливими словами, а може, навіть порозбивати вікна в будинку.
Від смутку хотілось плакати так, що в його сльозах потонув би цілий світ.
Бура волохата Флоренціюсова шерсть ставала сторч від однієї тільки думки про те, що станеться, коли він понесе ті гидкі троянди ведмежій Королеві.
Не тільки Королева, але, звісно, і її придворні, а невдовзі – і всі ведмеді в королівстві стануть злюками, й у Ведмежому містечку запанують безмежний Біль і гнітючий Сум.
Нарешті одного фатального дня, коли ведмідь Водій везтиме ведмежу Королеву слизькою звивистою дорогою, оповитою чорним туманом, вони заблукають і обоє зникнуть назавжди разом із лімузином бірюзового кольору.
Ведмедичка Ягідниця, самотня і зневірена, піде блукати найгустішими і найтемнішими місцинами лісу, і ніхто більше не побачить її чарівної блакитногубої усмішки.
Ведмідь Пасічник посвариться зі своїми і так досить сварливими бджолами. Вони з горя розлетяться хто куди і загинуть, адже бджоли можуть жити тільки разом у родинному колі. Над сірими сухими квітами більше не буде чути приємного дзижчання бджіл – і всі забудуть смак меду.
Ведмідь Пекар стане пригнічений і байдужий. І ніхто не захоче їсти його пирогів та булочок, спечених без любові та без внутрішнього вогню.
Ведмедичка Співунка ридатиме від похмурого ранку до ще похмурішого вечора, і ніхто більше не почує її веселого сміху та ангельського голосу. А від сліз, які безперестанку падатимуть із її заплаканих очей, поржавіють солодкоголосі струни лютні.
Ведмідь Аптекар – неважко здогадатись, – замість того, щоб виготовляти ліки для мешканців містечка, виготовлятиме отруту, а ведмідь Художник стане малювати такі страшні й огидні картини, що навіть найзнаменитіші знавці живопису не зможуть визначити, коли ті картини мають гірший вигляд: якщо перевернути догори ногами, чи якщо повісити правильно.
А як урешті-решт усе це витримає ведмідь Волоцюга – він же й так завжди сумний та понурий?!
Усі ведмеді, очманілі, мов ті привиди, навпомацки блукатимуть у густому тумані, й Ведмеже Королівство назавжди вкриє Чорна Ніч.
Флоренціюс відчув, як його тіло ціпеніє від крижаного холоду, як його красива бура шерсть вкривається блідо-зеленуватою пліснявою, а очі затягує майже непроглядне павутиння.
[1] Напевно, ведмедичка пробувала заспівати одну з численних пісень Джона Дауленда, яку десь колись почула. (Джон Дауленд – видатний композитор і лютніст в Англії часів королеви Єлизавети І).