Волохатий Садівник зібрав усі сили, що в нього лишились, і рішуче струснувся. Потім, хитаючись, доплівся додому і вдягнув на голову протигаз. Так він завжди робив перед тим, як обприскувати отруйною рідиною свої троянди, щоб захистити їх від шкідників. Цього разу – щоб захистити себе самого від згубного запаху троянд.
Тоді схопив лопату, викопав шкідливу рослину з усім корінням, відніс у найвіддаленіший куток саду й закопав у глибокій ямі.
А зверху для певності іще викотив той великий оброслий мохом камінь, який лежав у комірчині під верандою з давніх часів.
Чорний туман, яким був огорнутий сад, помаленьку розвіювався, а небо знову проясніло й стало блакитне, як і личить небу Ведмежого містечка.
Флоренціюс повернувся додому, повністю змив під душем усі рештки Болю, Гніву та Смутку, які прилипли йому до шерсті, вбрався у свій вихідний костюм і підійшов до дідусевого портрета над каміном.
Він повернув паличку з чорного дерева на дідусів портрет і помітив, що дідусь знову повеселішав і… навіть ніби помолодшав.
Аж тут хтось несміливо постукав у вхідні двері. За дверима стояв ведмідь Сажотрус. У чорному фраці, у натягнутому на голову циліндрі, з довгою складеною витками мотузкою на плечі й увесь обвішаний щітками та мітлами.
– Добрий день, здаля я помітив, що над твоїм будинком зібрались якісь густі чорні хмари. От я й подумав, чи не треба десь щось почистити?..
– Яка приємна несподіванка! У моєму будинку і справді годилося б почистити димохід. До речі, якщо не секрет, звідки ти взявся? Адже в нашому місті досі не було Сажотруса.
– А відтепер буде. Точніше – від учора, – гордо відрубав ведмідь Сажотрус.
– Дивно, але твоє обличчя мені когось нагадує, – вдивляючись у веселі осяйні очі Сажотруса, задумався Флоренціюс.
– Мало що може тобі здаватися. Довкола тиняється багато підозрілих типів!..
Флоренціюс дав ведмедеві довгу драбину, показав, з якого боку легше вибратися на дах будинку, а сам пішов до сусідки Співунки – подивитись, як вона почувається.
Коли він увійшов до неї, Ведмедичка саме весело причісувалась перед дзеркалом.
Цього разу вона була вбрана в чарівну строкату парчеву сукенку.
– Привіт, Флоренціюсе! Як дивно – вранці в мене був страшенно сумний настрій, хоч це на мене зовсім не схоже, чи не так? Напевно, я вбралась не в ту сукенку – знаєш, у ту темно-синю, з цяточками у формі сльозинок. А може, черевички були не ті? А може, низка перлів не та, га?
– Мабуть, – погодився ведмідь. – А може, ще й сережки…
– Як усе-таки важливо не помилятися і щодня вибирати підходяще вбрання, – зітхнула ведмедичка Співунка. – Адже помилки дуже дорого коштують.
Потім вона раптом помітила лютню, що стояла біля круглого столика, і здивовано сказала:
– Дивно, звідки тут узявся цей інструмент? Треба б зараз таки віднести його назад на горище – від нього лине якийсь незрозумілий сум.
Флоренціюс схопив лютню, спритно вибіг крученими дерев’яними східцями на горище і повісив її високо-високо на бантині. Тоді спустився вниз і попрощався. Вийшовши надвір, помахав лапою вслід любій сусідці, що озиралася, і повернув у свій дім.
Високо на даху, схилившись над димарем, трудився ведмідь Сажотрус.
І хоч він був із голови до ніг вбраний у чорне й увесь вимазаний у сажу як димова труба, від нього йшло дивне загадкове світло, що осяяло всю вулицю і Флоренціюсів сад. Вочевидь, те світло лилося з його блискучих очей.
– Боженьку, як гарно!.. – у тихому захопленні прошепотів Флоренціюс.
А тоді поквапився на містечковий ринок зустрітися з ведмежою Королевою. Флоренціюс іще не знав, що він їй скаже, але цієї миті для нього то було зовсім неважливо.
Важливо було те, що ведмідь Садівник знову йшов собі знайомою вуличкою Ведмежого містечка, а Біль, Гнів і Смуток лежали надійно закопані глибоко-глибоко в землі.