Одного разу білченя на ім’я Туррі заявило своїй родині за сніданком:
– Мені набридло цілими днями швендяти лісом і ховати по всіх усюдах жолуді та горіхи. Хочу пошукати собі іншої справи.
– Іншої справи? – сплеснула лапками мама-білка. – Але ж це і є справа всіх білок нашого Лісу! Ми ж не просто так зариваємо горішки й жолуді в землю чи ховаємо їх у палому листі – ми робимо це для того, щоб вони обов’язково проросли. І таким чином дерев більшає!
– Роррі, ну чого ти мовчиш? – звернулася мама-білка до татка-білки. – Скажи хоч ти йому!
– А що сказати, Еммі? – знизав плечима тато, не відриваючись від вранішньої газети. – Туррі вже великий хлопчик, має власну голову на плечах. Нехай пошукає собі іншої долі, якщо наша родинна справа йому не до вподоби. Щоправда, він має неймовірну чуйку на горіхи та жолуді. Ховати їх так, як він, не вміє жодне білченя в Лісі. І якщо Туррі припинить цим займатися, навесні з палого листя не проростуть десятки нових паростків. Згодом ці десятки складуться в сотні, тисячі, мільйони дерев, що ніколи не побачать сонця. Та хіба такі дрібниці можуть зупинити нашого сина на шляху до кращого життя?
– Не можуть, – погодився Туррі. – До того ж, татку, ти перебільшуєш і робиш з мухи кабана! Наша родина – не єдині білки в Лісі, а дерев тут і так повно. Отже, бувайте!
І Туррі вишмигнув з дупла, сповнений найкращих сподівань. Він гадки не мав, чим хоче займатися. Але розумів: родинна біляча справа – це не те, чому він хотів би присвятити все своє життя. Гх-м, але ж чому саме його варто присвятити?
– Скре-ке-ке-ке-ке! – почулося згори. Туррі підняв голову. Кілька сорок-поштарок кружляли над галявиною. Вони розносили посилки та листи по дуплах і гніздах.
– Скре-ке-ке-ке! Свіжа пошта! Свіжа лісова пошта!
«А чи не стати й мені поштарем? – подумав Туррі. – Виглядає непогано. Так, знову доведеться цілими днями бігати, але ж користі з мене буде куди більше! Коли ти закопуєш горіх у пале листя, звідкіля тобі знати, чи він проросте навесні, чи ні? А тут, диви, як радіють усі, хто отримує пошту. Та й вручати посилки значно цікавіше!»
Туррі заскочив на високу сосну й щодуху помчав стовбуром угору. На товстій сосновій гілці вмостилася сорока-поштарка на ім’я Фіббі. Вона віддавала листи й пакунки пані Міцці, зозулі похилого віку, яка самотньо жила у своєму гнізді.
– Доброго ранку, пані Міцці, – ввічливо привітався Туррі. – І тобі доброго ранку, Фіббі. Скажи, чи ви не шукаєте нового поштаря?
– Поштарів завжди бракує, – відгукнулася Фіббі. – Усі мешканці нашого Лісу дуже люблять обмінюватися листами й подарунками з мешканцями інших лісів. Тож роботи – хоч греблю гати! А чому ти запитуєш, Туррі?
– Бо я сьогодні вийшов з родинної справи, – відповіло білченя. – І тепер цілком вільний, походжаю собі, розмірковую, чим же мені зайнятися.
– Вийшов з родинної справи? – недовірливо перепитала пані Міцці. – Не може такого бути! А що сказав на це твій тато Роррі?
– Сказав, що я вже дорослий і можу робити, що заманеться, – відмахнувся Туррі. – То що, Фіббі, чи не знайдеться у вас роботи для мене?
– А чому ні, врешті-решт? Сьогодні ми все вже рознесли, але завтра буде новий день і нова пошта. Виходь на роботу з нами.
Туррі так і вчинив. Щоби приєднатися до сорок-поштарок, йому довелося прокинутися вдосвіта, коли його біляча родина ще солодко посопувала в ліжках.