Але сороки починали працювати дуже рано. Вони збиралися біля старого дуба, в якому було безліч дупел. Цей дуб ріс на межі Лісу та слугував поштою для всіх звірів і птахів. Сороки хутко діставали з дупел усе, що туди поклали за минулу добу, і розкладали по сумках. Потім вішали їх собі на шиї й вирушали в політ.
Тут Туррі стикнувся з першими труднощами. Так, він отримав власну поштову сумку, але, по-перше, вона виявилася доволі важкою, а по-друге… По-друге, він не вмів літати. Даремно було тішити себе надією, що він – найспритніше білченя Лісу, і зможе бігати так само швидко, як літають сороки.
Туррі щодуху мчав Лісом, перестрибував із гілки на гілку, невтомно здіймався стовбурами дерев угору й зіскакував униз. Адже пошту чекали як у гніздах на самісіньких верхівках, так і в норах між корінням. Не говорячи вже про чагарники, де любили влаштовувати домівки лісові миші. І про очерет навколо ставків і струмків, де мешкали качки. І про печери, де жили кажани й ластівки. А житла вовків, ведмедів і лісових кабанів? Ті або влаштовувалися в хащах, або обирали домівки подалі від усіх. І все це, звісно, у різних кінцях величезного Лісу. Сороки легко перелітали з місця на місце, а Туррі весь упрів, захекався, тричі заблукав, двічі переплутав посилки – та його сумка досі не спорожніла.
Розібратися, куди саме треба віднести газету чи посилку, також виявилося нелегко. Адже в Лісі немає перехресть і вулиць. Адреси тут звучать як «третя нора ліворуч від високого пагорба» чи «гніздо на верхівці кривого ясена, того, що росте поміж березою та кленом». Звісно, Туррі добре знав свій Ліс – бо виміряв його власними лапками від узлісся до узлісся, і не один раз. Та хіба він знався на тому, хто де живе? І чим ялина, під якою мешкає байбак пан Хоммі, відрізняється від ялини, під якою живе хом’як пан Баммі?
День уже йшов на спад, а Туррі досі бігав Лісом і розносив пошту! Ті, до кого він добіг останніми, були страшенно незадоволені новим поштарем.
– Яке неподобство! – сердито сказав качур пан Краккі. – Читати вранішню газету ввечері – це те саме що носити зимове пір’я влітку.
– Я чекала на цю посилку цілий день! – вигукнула куниця пані Флоппі, нервово висмикуючи свій пакунок з лап білченяти. – Невже не можна було принести її швидше?!
– Що це за новина на нашій пошті, білки замість сорок? Кому така нісенітниця спала на думку, хотів би я знати? – насупився їжак пан Рацці. – Поверніть мені мою Фіббі чи ще когось із її родичів.
Останнім у списку Туррі значився бобер, пан Проппі, який мешкав на озері. До нього Туррі ледве добрів. У білченяти боліли лапки, від голоду звело живіт і настрій був препоганий.
– Ви, мабуть, сваритимете мене, пане Проппі, – тихо сказав Туррі. – Але я приніс вашу вранішню газету й листи.
– Еге, синку, ти трохи забарився, – почухав потилицю бобер. – І я ще не бачив білок, які б працювали поштарями. Хіба тобі не годиться займатися горіхами й жолудями?
– Я вирішив облишити родинну справу, – гордо скинуло голову білченя, та наступної миті знову похнюпилося. – Але, здається, для цієї роботи я не дуже придатний. А може… Може, я міг би працювати разом із вами?
Пан Проппі знову почухав потилицю. Бобри споконвіку займалися в Лісі будівництвом. І до цієї миті жодному лісовому мешканцю не спадало на думку до них приєднатися.
– Навіть не знаю, що й сказати, – не дуже впевнено вимовив бобер. – Хоча… Лапи в тебе є, зуби ніби теж маєш. Приходь до озера завтра вранці, подивимося, що ти можеш у нас робити.
Це підбадьорило Туррі, і додому він повернувся в гарному настрої.
– Мамо, тату, від завтра я працюватиму з бобрами на озері! – похвалився він за вечерею.
Батьки перезирнулися.
– Хіба ти не став поштарем сьогодні? – лагідно поцікавилася мама. – Фіббі приносила вранці газету й казала, що…
– З поштарством покінчено! – пробурмотів Туррі з набитим ротом. – Тепер я будівник!
– Чудово, чудово, – мугикнув тато. – Будівник так будівник. Будь же розумником і доведи, що ти перше та єдине білченя в усьому Лісі, яке будує краще, ніж сіє жолуді.
– Будь спокійним, татку, я не підведу!