Але з будівництвом також трохи не склалося. Насправді – зовсім навіть не трохи. Всі бобри-будівники, як один, були міцними й дужими здорованями. Вони завиграшки тягали колоди, каміння й оберемки гілля. Туррі зі шкіри пнувся, та йому так і не вдалося підняти хоча б краєчок колоди – бо він не мав достатньо сил. Перенести з одного місця до іншого купу гілок, не розсипавши, заважали надто короткі лапки. А найголовніше – у білченяти не було таких гострих і твердих зубів, як у бобрів. Про перегризання товстих стовбурів узагалі не йшлося!
Щойно він спробував – як негайно скрикнув від болю, а лівий передній зуб небезпечно захитався.
– Знаєш що, малий, – сказав йому пан Проппі по обіді. – Ти тільки не ображайся, але будівництво – це точно не твоє. Ми маємо закінчити цю греблю за три дні. А ми всі тільки й робимо, що зупиняємося й допомагаємо тобі або доробляємо за тобою. Йди-но, пошукай собі іншої справи.
Засмучений Туррі пішов геть від озера. Дорогою він розмірковував про те, куди б йому докласти лап.
«Може, я не впорався з поштарством і будівництвом, бо маю займатися чимось іншим? Таким, для чого не потрібні швидкість або сила, а потрібен лише розум. Точно, розум! Тато завжди говорить, що я розумник. Так воно і є!»
І Туррі вирушив у гущавину Лісу, де мешкали премудрі сови. Він вибрав найбільшу тополю – де жила пані Яррі, – і вмостився на широкій гілці поблизу її дупла.
Йому довелося просидіти там аж до темряви, адже сови – нічні птахи, і вдень сплять. У Туррі промайнула думка, що батьки хвилюватимуться, якщо він не повернеться додому вчасно, але ця думка зникла так само швидко, як і з’явилася.
Нарешті настала ніч, на небі висипали зорі, а зі своїх дупел показалися сови. Пані Яррі – велика сіра сова – також визирнула з дупла.
– Добрий вечір, – привіталося білченя. – Я до вас із проханням.
– О, не даси мені й поснідати? – зітхнула сова. – Але прохання, мабуть, невідкладне, то я тебе слухаю.
Усі мешканці Лісу приходили до сов, коли їм потрібно було розв’язати якусь складну проблему, суперечку чи знайти відповідь на запитання. Ніхто в цілому Лісі не знав стільки, скільки знали сови. Тож пані Яррі вирішила, що Туррі прийшов до неї за порадою. Та він хотів зовсім іншого.
– Чи не візьмете мене в помічники? – хоробро запитало білченя. Кошлаті брови пані Яррі поповзли вгору від здивування. – Я розумний. Я дуже-дуже розумний, повірте. Під цими деревами немає жодного білченяти, кмітливішого за мене, присягаюся!
– Хіба горіхи й жолуді в нашому Лісі закінчилися, що ти шукаєш собі іншої роботи? – поцікавилася сова.
– Я просто не створений для родинної справи! – палко вигукнув Туррі. – Хочу знайти щось інше, щось… цікавіше.
– Гадаєш, щоночі слухати, як єноти скаржаться на сусідів-борсуків, що ті заплямували все своїм жиром, а борсуки звинувачують сусідів-єнотів, що ті надто часто перуть, – це цікаво? – промовила сова.
– Борсуки та єноти скаржаться одні на одних? – перепитав Туррі. – І що ж ви радите їм, пані Яррі?
– Роз’їхатися, звісно, і якомога далі. Але вони, чомусь, не шукають легких шляхів. Отже, маленьке білченя, ти хочеш стати лісовим радником, бо вважаєш себе дуже розумним?
– Так-так, – зрадів Туррі. – Саме так!
– Ну що ж, – блиснула жовтим оком пані Яррі. – Уперше чую про таке, але все в цьому світі колись стається вперше. Ми, сови, є радниками тому, що маємо таку вдачу: спостерігати, думати й робити висновки. А яка в тебе вдача, білченя?
– Я швидко бігаю, – почав Туррі, – спритно стрибаю й завжди знаходжу багато горішків і жолудів. А ще знаю, куди їх сховати, аби ніхто не знайшов, тоді вони точно проростуть і…
Тут білченя схаменулося. Пані Яррі мовчки терпляче слухала його, схиливши круглу голову набік. Але, здається, він говорив щось не те. Бігати й шукати – це точно не про «думати й робити висновки».
Тому Туррі швиденько виправився.
– Я дуже, дуже люблю думати, пані Яррі. Інколи цілими днями сиджу нерухомо й розмірковую про все на світі! Моя голова переповнена думками. Присягаюся, я вас не підведу. Всім пораджу все, що потрібно, якнайкраще!
– Ну що ж, – вимовила мудра сова. – Уночі ми, звісно, впораємося самі. А от вдень, коли спимо… Мабуть, ще один радник нашому Лісу не завадить. Завтра, коли сонце стоятиме в зеніті, приходь сюди, малюче, і будь готовий давати мудрі поради всім, хто по них звернеться. А зараз повертайся мерщій додому, впевнена, батьки вже на тебе зачекалися.