Удень Туррі вмостився на галявині біля розлогого куща ліщини і приготувався давати мудрі поради та відповідати на запитання. Він майже не хвилювався, бо вважав, що чудово знається на всьому.
Уночі сови сповістили Ліс, що мають тепер і денного радника. Тож усі, хто потребував допомоги, могли не чекати до ночі. І вони не чекали!
– У мене поміж рогів росте вишневе дерево, – стривожено сказав молодий, незнайомий Туррі олень. – Що робити?
– Е-е-е… – розгубився Туррі, який не бачив на голові оленя жодного натяку на дерево. – Дочекатися врожаю та з’їсти вишні!
– Яка безглузда порада! – фиркнув олень. – Пані Яррі завжди радила мені тричі пірнути в озеро, і після того дерево зникало.
– Якщо ви знаєте, що вам робити, навіщо прийшли по пораду?
– Бо пані Яррі сказала б мені, вже час пірнати, чи ще трохи почекати, поки це дерево підросте. Але ти, я бачу, нічого не тямиш у порадах, – і олень пішов геть.
– Але у вас на голові немає жодного вишневого дерева! – крикнув йому навздогін Туррі, та олень навіть вухом не поворухнув.
«Бідолашна пані Яррі, – подумав Туррі. – Їй доводиться мати справу з такими дивними випадками. Що, як усі відвідувачі бачитимуть те, чого нема насправді? Що я маю їм радити?»
Але все виявилося куди складніше!
Після оленя прийшли дві молоді видри, які не могли поділити одне видреня. Кожна кричала, що то її коханий синочок Паззі.
Сам Паззі мовчав і хитро усміхався – бо тепер його годували й пестили вдвічі більше.
Білченя розгубилося. Воно не могло второпати: якщо обидві видри мають сина на ім’я Паззі, а Паззі тут стоїть лише один, то де ж подівся інший? Видреня підморгнуло йому й показало на лапках, мовляв, не хвилюйся, все гаразд, усе під контролем. Туррі зметикував, що це, мабуть, якийсь розіграш, і двоє малих видренят вирішили трохи посміятися зі своїх матусь. Але йому що робити? Дві сердиті видри чекали мудрої поради!
– Нехай Паззі один день живе у вас, пані Чеззі, – запропонувало білченя. – А наступного дня у вас, пані Гатті. Тоді й ви будете задоволені, і він, мабуть, також…
Але кожна видра хотіла дитину лише собі. Вони незадоволено пішли з галявини, тримаючи Паззі за лапки обабіч, а вільними лапками неустанно набивали рот малюка шматочками рибки й солодкими корінцями.
Не встиг Туррі засмутитися, що й цій справі, не зміг зарадити, як відвідувачі пішли щільним потоком.
Ціла купа мишей скаржилася на лісового кота, який дошкуляв їм: чатував біля нірок і полював на мишенят.
Куріпка бідкалася, що її діти виросли й розлетілися врізнобіч, а вона не знає, як їх заманити назад, до рідного гнізда.
Троє ховрахів одночасно знайшли ділянку з дикою пшеницею, а тепер кожен стверджував, що має на неї право, і не хотів ділитися з рештою.
Одне за одним на галявині з’являлися птахи і тварини, великі й малі. Усі на когось скаржилися, на щось жалілися, чогось ніяк не розуміли, а ще з чимось не могли примиритися. Туррі зі шкіри пнувся, аби всім догодити й допомогти, та йому нічого не вдавалося.
Найчастіше він не міг дати жодної поради, бо просто не знав, що потрібно робити. А коли міркування білченяти були розумними – як йому самому здавалося, – вони геть не влаштовували відвідувачів. Тож усі йшли від нього ні з чим і збиралися повернутися вночі, коли прокинуться мудрі сови.
Туррі ледь не плакав. Батьки повсякчас хвалили його, адже він знаходив горіхів і жолудів більше за інших білченят лісу. А як вправно він ховав їх у сиру землю чи під купками палого листя – жодному птаху не знайти! Це означало, що навесні ці горішки й жолуді точно проростуть, дерев у Лісі стане більше, а все тому, що він, Туррі, молодець і розумник! Отже, не такий він вже і розумний…
Білченя опустило голівку й уже збиралося заплакати по-справжньому, коли над ним почувся хрипкуватий голос.
– Бачу, чутки таки правдиві! У Лісі з’явився новий порадник, і це зовсім не сова.
Туррі підняв погляд і побачив над собою вовка, пана Геррі, який був лісовим лікарем.
– Боюся, пане Геррі, я не порадник, а безпорадник якийсь. Усі запитують або щось безглузде, або щось надто складне, і я просто не знаю, що казати!
– То йди до батьків і займися тим, що білкам вдається найкраще, – сказав вовк. – А я, мабуть, теж повернуся до своєї справи, а за порадою прийду пізніше, до пані Яррі.
– А чи не візьмете ви мене до себе в помічники? – вигукнув Туррі та схопився з місця. – Я можу більше, ніж ви гадаєте!
– Я ще ніколи не бачив у нашому Лісі лікарів, які б не були вовками, – відповів пан Геррі. – Але якщо ти обіцяєш слухатись, то спробуймо від завтра.
– Кажуть, з порадами сьогодні в тебе не дуже склалося, – обережно промовила мама-білка за вечерею. Але я всім відповіла, що це тільки перший день на новій роботі, і якщо ти наберешся досвіду, то незабаром вдаватиметься краще…
– Забудь, – махнув лапкою Туррі й накинувся на їжу. – Давати поради й розв’язувати суперечки – нудотна справа! Всі кричать, галасують, ніхто нікого не слухає. Відтепер я помічник лікаря, рятую життя звірів і птахів, та роблю світ кращим!
– Як на мене, робити світ кращим можна і в інший спосіб. Наприклад, коли ти висаджуєш щороку купу нових дерев, і згодом звірям і птахам є де жити та що їсти. Але лікар так лікар. Пишаюся тобою, синку, – сказав тато, і вони з мамою непомітно перезирнулися, як зазвичай.