Лісова лікарня містилася у великій печері на південному схилі гори, що височіла просто посеред Лісу. У лікарні Туррі одразу не сподобалося: тут було багато хворих, і всі вони стогнали, зітхали й бурмотіли. А ще постійно чогось хотіли: пити, їсти, поправити подушку, змінити пов’язку, встати, сісти, укритися, розкритися. Прохання чулися зусібіч, а виконувати їх доводилося Туррі. Звісно, він бігав між хворими не один, а разом із молодими вовченятами, поки дорослі вовки займалися лікуванням і робили операції.
Носити воду й ковдри Туррі дуже швидко набридло. Запахи в печері здавалися йому надто різкими та неприємними. Вовченята робили все швидко і вправно, ще й усміхалися хворим на всі сорок два зуби. А малому білченяті важко було встигнути за ними. І зовсім не хотілося усміхатися вередливій кабанисі пані Маффі чи старому цапу-буркуну пану Сетті. Ті змінювали свої прохання сто разів на хвилину – то їм було жарко, то холодно, то страшно, то самотньо. Здуріти можна!
Роботу в лікарні Туррі уявляв як щось незвичайне. Адже рятувати комусь життя – це героїчна й важлива справа. На ділі ж виявилося, що героїчного в цьому зовсім немає. А є тільки стогони, хрипіння, пов’язки та нескінчена біганина. Нічого цікавого.
Раптом у лікарні почалася метушня: принесли одразу сім чи вісім поранених молодих косуль. Бідолашні не втрималися на вершині гори й упали зі значної висоти на гостре каміння. Косулі жалібно стогнали, бо їхні ніжки були поламані.
Пан Геррі та решта лікарів миттю зайнялися новими пацієнтами, і вовчата кинулися їм на допомогу. Туррі також побіг разом з усіма. Та коли він побачив перелами, у голові в нього запаморочилося, і білченя знепритомніло.
Як соромно було Туррі, коли він отямився! Йому звеліли сидіти в кутку й нічого більше не робити. Так він і просидів. Аж поки до нього не підійшов пан Геррі.
– Послухай, малий, маю тобі дещо пояснити. Вовки є лісовими лікарями тому, що ми зберігаємо спокій у будь-якій ситуації. Ми не панікуємо, навіть якщо в Лісі починається епідемія. Не втрачаємо свідомість при вигляді переламаних кінцівок. Ми дуже сильні й витривалі, тому можемо годинами бігати по всій лікарні. А коли наші хворі сваряться на нас – ми не беремо це близько до серця. Бо розуміємо: їм боляче, тому вони так і поводяться. Якщо ти не маєш таких здібностей, тобі краще пошукати щось інше. Нічого особистого, Туррі, просто варто слідувати власній природі.
Цього вечора Туррі повернувся додому дуже сумний. Відмовився від вечері й відмахнувся від маминих стривожених запитань. Слова пана Геррі лунали в його голові: «Просто варто слідувати власній природі».
– Легко це робити, – прошепотів Туррі засинаючи, – коли ти вовк, і твоя природа бути лікарем. Але коли ти білка, то що, приречений ховати жолуді в землю все своє життя? А ось і ні!