Правду кажучи, чимало неспокійних дітей своєю поведінкою повідомляють нам, що їхня психічна рівновага суттєво порушена. Людина відчуває спокій лише тоді, коли живе в згоді зі собою та світом.
Неспокійна поведінка дитини приховує не тільки її ненависть і розчарування, а й зранену любов, яка внаслідок амбівалентності почуттів не може знайти виходу.
Демонструючи впертість і силу, маленький тиран намагається позбутися почуття страху перед утратою влади, за допомогою якої компенсує собі брак почуття впевненості й безпеки. А десь у глибині дитячого серця причаївся ще й страх перед утратою любові.
Прагнучи втихомирити нестерпний неспокій дитини, чимало батьків стараються відволікти її увагу. Задля цього послуговуються привабливими й водночас випробуваними способами – наприклад, пропонують напої, солодощі чи подивитися телевізор.
Діти невпинно щось поглинають, використовують, зокрема й сили батьків, тимчасом як останні не роблять жодних спроб використати енергію, яка проривається з-поза дитячого неспокою, для якоїсь позитивної, творчої діяльності. Тож, урешті, навіть споживання їжі й напоїв перетворюється на буденну, нудну справу, оскільки дитина їсть і п’є, не відчуваючи ні голоду, ні спраги.
Надмірна активність – це завжди вияв стресу.
Що менш упевненими є батьки, то більше дитина наражається на стрес і, відповідно, реагує занадто активно. А що менше вона має змоги впоратися зі стресом, то більше дратується, а це викликає додатковий стрес як у неї, так і в батьків, адже посилюється їхня невпевненість. Своєю чергою, ця невпевненість передається дитині, що породжує наступний стрес і так продовжується далі.
Мала дитина буде перевантажена невпорядкованою гамою збудників, якщо не отримає належної підтримки в розвитку концентрації та уваги, а також у відповідному переживанні фаз активності й спокою.
Я переконана, що джерелом масової нині нещадної агресії дітей є неправильне формування потягу до агресії в період раннього дитинства. Адже є прихильники того, щоб одно-дворічним малюкам дозволяти шарпати, кусати й бити одне одного. Їм може бути навіть весело, оскільки малюк, на якого напали, найчастіше голосно кричить, а це набагато цікавіше, ніж знущатися з мовчазного ведмедика. Однак поміркуймо, що саме така поведінка утверджує в дитячому мисленні, яке тільки-но формується?
Агресія, як і будь-яке інше явище, має два боки. Вона не завжди негативна, адже може бути й позитивна, якщо захищає добро від зла. Недосвідчена дитина не володіє такими знаннями. Тому тут важлива роль батьків, які мусять узяти на себе відповідальність за формування дитини.
Одного сонячного дня я побачила молоду матір із сином приблизно трирічного віку. Одягнена в довгий, легкий плащ, вона жвавим кроком ішла берегом Боденського озера. Хлопчик простував за нею, тримаючи в руках палицю, якою раз у раз бив її. Роблячи це, голосно вигукував: «Вйо, конику, вйо!» Побачивши таке, я не змогла стриматися. Завжди, коли бачу батьків, які дозволяють дітям бити їх, думаю про занепад людства. Отож, я звернулася до цієї жінки й сказала, що вона не повинна дозволяти дитині бити її. «Та це зовсім не боляче», – відповіла та спокійно. – «Але ж хлопець у такому віці ще не знає, що довгий плащ захищає від ударів. Дитина ще не має такої уяви, щоб осягнути всі закономірності», – сказала я. – «Ви маєте рацію, – з розумінням промовила жінка, – але це ж тільки забава». Я блискавично зреагувала: «Дитина в такому віці ще не відрізняє забави від дійсності. Межі між правдою та фантазією в неї також ще чітко не сформовані». Молода мати притакнула на знак згоди й твердо та чітко звернулася до сина: «Більше не бий мене. Можеш ударяти палицею по цьому паркані або ось по тих великих каменюках». Її слова були важливою вказівкою, яка допомогла дитині спрямувати агресію у правильний напрям.
Діти, які ніколи нікому не перечили, розвивалися неправильно. Тому боротьба з дитячим спротивом вимагає особливої уваги. Ми завдали б дитячій свідомості, яка тільки-но почала формуватися, значної шкоди, якби щоразу пробували вгамувати «святий гнів» дитини, відволікаючи її увагу або ніжно втішаючи, тобто ставлячись до неї, як до маляти. Не можна також карати цю чудову готовність дво-трирічних дітей виявляти спротив, завдяки якому вони пізнають межі, котрі їм визначено, власну силу, а також міць особи, з якою мають справу. Таким способом діти довідуються, який зв’язок існує між «Ти» і «Я». Дитина мусить бути впевнена, що має право на спротив.
Вона також повинна знати, що не можна нападати фізично, використовуючи під час агресивних сутичок кулаки чи ноги, що вона може «застосовувати» тільки вуста. Повинна мати змогу викричати свою лють і свій біль батькам просто у вічі. Ніколи, однак, це не має відбуватися на відстані, бо унеможливлює пробачення. Тут батьки теж повинні бути прикладом: коли з плином часу дитина добре навчиться говорити й послуговуватися аргументами, почне без фізичного контакту, за посередництвом самої розмови, вести агресивну боротьбу, щоб після неї знову встановити мир. Це важливий урок, який є підготовкою до періоду дорослішання, коли діти самі перестають горнутися до них. Звичайно, підлітки тужать за фізичною близькістю, але вже не з батьками.