Відомо, що в лоні матері дитина зазнає не лише приємних, а й драматичних відчуттів. Вона, зокрема, відчуває страх матері; лякається, коли змінюється ритм її серцебиття; на власному тілі відчуває наслідки зміни рівня адреналіну в материнському організмі. Трапляється також, що в той період виникають і безпосередні загрози для дитини – наприклад, коли їй бракує кисню або пуповина обмотується навколо шиї. Маля, певна річ, важко переживає ці кризи. Однак щоразу, завдяки ритмічному колисанню, повертається до стану початкової довіри.
Так і саме народження для дитини є критичним моментом. Утомлене нестерпною тіснотою, в якій перебувало впродовж останніх днів у матці, маля мусить подолати важку дорогу крізь родовий канал, а, прийшовши на світ, самим актом свого народження наражається на численні небезпеки. Після народження все змінюється – спосіб реагування всіх органів чуття, дихання, прийняття їжі, а також умови існування тіла: замість темряви з’являється світло, замість звичного тепла – холод, замість води – сухе довкілля, замість тісноти – свобода рухів. Дитина ще не здатна сама впоратися з цими відчуттями, бо не може їх передбачити. Потребує захисту й опіки матері. Лежачи біля її грудей і відчуваючи знайоме колисання, знову розпізнає биття серця та голос матері, що уможливлює повернення до лагідного діалогу, перерваного процесом народження.
Навіть найглибша криза – це водночас нове народження. Адже в цей період помирає марнославне «Я», яке було здатне любити лише себе й свої успіхи та ховалося за красивим, бездоганним фасадом. Нове «Я» народжується для нових вартостей, для повного поєднання з тим, що найменше й найслабше, для справжньої любові. Там, де все втрачено, можна багато здобути.
Зіткнення з неминучою кризою може, відповідно до принципу суперечностей, стати шансом, що майже межує з чудом.
Порушення правил, обумовлених ладом творіння, – як і будь-яке порушення великої цілості – викликає хворобу, яку можна вилікувати лише за допомогою терапії.
Якщо для того, щоб заспокоїти дитину, постійно даємо їй їжу, то вчимо її поводитися спокійно лише тоді, коли вона щось п’є або коли хтось перебуває разом із нею.
Людина, яка не має проблем, не має і шансів на розвиток. То її дилема, її важка доля. З людиною діється подібно, як із деревом. Що більше його коріння бореться з камінням та іншими перешкодами, на які натрапляє в землі, то більше змушене долати такі труднощі як спека й мороз, темрява і світло, то сильнішим стає. Це не садівник дає дереву силу, а воно само мусить витворити її з власних соків. Не побоялося взяти на себе тягар, а тому й навчилося зносити труднощі. Завдяки цьому й квітне.
Людині не треба вчитися цієї мудрості з езотеричних книжок. Її знає кожен садівник, тому навіть дилетантові відомо, що мусить залишити корінню стільки місця, скільки хотів би його надати кроні. Дерево, сформоване таким способом, дарує нам радість. Саме в такому разі воно набуває значення.
Уже маленькою дитина повинна вчитися давати собі раду з власним роздратуванням. Немовля не здатне чекати, бо йому ще не відоме поняття часу. Коли в дитини виникають якісь потреби, слід їх негайно задовольняти.
Дитина вимагає ритму і її бажання треба виконати (гамак, гойдалка, хустка). Однак старшій дитині слід поволі пояснювати, що не все, чого вона хоче, можна виконати відразу, що вона повинна навчитися миритися з дрібними розчаруваннями.
Доки дитина не здобуде сили, завдяки якій зможе перетворювати свої почуття, доти потребуватиме допомоги матері або батька. Підтримка, зокрема, потрібна за умов великого конфлікту, коли полюс ненависті сильніший за полюс любові. Всім живим істотам притаманна схильність утікати від ворога. Цей механізм однаково працює як у крокодилів, вовків та багатоніжок, так і в людей. Через біологічну приналежність до виду, потомство якого потребує тривалої опіки батьків, людина отримала змогу навчитися любові до ворогів. Упродовж трьох найважливіших років життя, коли дитину носять біля тіла матері або іншого опікуна, ця маленька людина бачить і засвоює, що коли дорослі переживають конфлікт, то не віддаляються одне від одного, а висловлюють свій гнів, намагаються послабити напругу, що виникла між ними, а потім прощають одне одному. Отож, подорослішавши, дитина зможе вирішувати власні конфлікти за допомогою слів. Завдяки набутому досвіду вона залишатиметься поблизу свого «ворога» доти, доки не полагодить суперечки.
Дозволь запанувати силі твоєї любові! Дитина, безумовно, потребує твоєї близькості, яку мусить відчувати всім своїм тілом. Щоб вона змогла повернути тебе собі, повинна фізично розірвати зв’язок між вами. Притули її міцно до себе. Заохоть прокричати й виплакати свої турботи, свій сум у твоїх обіймах, дозволь їй відчути власний біль і страждання як тугу за відновленням любові. Тримай свою дитину в обіймах доти, доки вона не відчує, що звільнилася, – доти, доки вам обом не стане так добре, як за найліпших часів, а може навіть ліпше.
