…погляд з боку
Прокинувшись уранці, ґномик ніяк не міг зрозуміти: все, що з ним трапилося, сон чи реальність? До тями його привів голос Одді: – Як добре, Чарлі, що ти вже прокинувся… Іди вмиватися, потім поснідаємо – і до роботи… – Уже встаю… – сказав Чарлі й, зітхнувши, подумав: “Вона така сама ґномка, як я ґном. Значить, усе …
Через мить ґномик опинився на чудовій квітучій галявині. – Ти хто і що робиш тут, на моїй галявині? – почув він голос за спиною… Чарлі обернувся. Навпроти нього стояла… дівчинка-ґномка. – Я Чарлі, – відповів просто. – Перепрошую, а ти хто? – Мене звати Одді. А це – моя галявина… Зрозумів? – Зрозумів, дівчинко… – …
Настала золотиста осінь, і мешканці Лісу казкового дива почали готуватися до холодної, виснажливої зими. Одного разу тут промчала сильна буря, що накоїла багато шкоди лісовим мешканцям і дощенту зруйнувала маленький будиночок Чарлі. Ґномик плакав: – Буря все потрощила, наробила в лісі біди. А мені особливо. Замість моєї гарненької хатинки – лише руїни. Де ж я …
Минали дні за днями, чарівна пташка помалу одужувала. Чарлі дуже подружився з нею. Золотиста Зорена могла годинами розповідати про далекі подорожі та країни, в яких їй пощастило побувати. Чарлі уважно слухав пташку і уявляв, яким було б його життя то в тій, то в іншій країні. Він же ніколи не мандрував… Окрім власного лісу та …
Одного разу, ідучи з ранкової прогулянки, Чарлі наспівував свою улюблену пісеньку: Прогулянка зранку – То ніби зарядка, Хоча на стежині Не завжди все гладко. Он квіточка, бачу, Зігнула голівку; До неї озвуся Бадьоро і дзвінко: “Чому ти сумуєш? Прекрасний цей світ, Тебе обороню Від лиха і бід”. Щоб ти дарувала Красу нам свою У лісі …
На галявині великого лісу, що його називали чомусь Лісом казкового дива, жив собі маленький ґномик Чарлі. У нього було багато друзів. Це і ведмедик Ноа, і білочка Сінді, і зайчик Едді, і їжачок Ріно, і лисичка Елізабет. Усі вони любили Чарлі за доброту, щирість та вміння радіти й дарувати радість іншим. Усім їм ґномик допоміг …
Але які бентежні дні пережили катгультці! Коли того тяжкого ранку вони виявили, що Еміль з Альфредом зникли, Емілів тато не міг знайти собі місця. Йому так заболів живіт, що тато мусив лягти. Йому здавалося, що він уже ніколи не побачить Еміля. Потім із Маріанналунда прийшла звістка, що заспокоїла його, але живіт не перестав боліти навіть …
Та коли годинник вибив четверту годину ранку, Еміль надумав, що йому робити. Він повезе Альфреда до лікаря в Маріанналунд, навіть якщо обидва вони пропадуть. «Не будеш ти тут лежати й умирати, Альфреде, ні, годі!» Він сказав це не вголос, а тільки подумки. Але з якою рішучістю! І відразу взявся виконувати свій задум. Головне, щоб вибратися …
Наближалося Різдво. Катгультці сиділи ввечері в кухні, і кожне мало свою роботу. Емілева мама крутила прядку, Емілів тато лагодив взуття, Ліна чесала вовну, Альфред з Емілем вистругували нові зубці до грабель, а мала Іда настійливо пробувала заважати Ліні своїми пустощами. – Хто тут боїться лоскоту? – казала вона й починала свою гру. Вона водила пальчиками …
Надходила пізня осінь. Усе сіріші й темніші ставали дні в Катгульті й Льонеберзі та в цілому Смоланді. – Ох, лихо, – казала Ліна, коли їй доводилося о п’ятій годині ранку йти в темряву. Ліна мала стаєнний ліхтар, яким присвічувала собі, але те світло було таке слабеньке в навколишній сірості. Сірість, сірість, цілу осінь тривав довгий …