…погляд з боку
– Отже, очевидно, це щось пов’язане з квітами, – сказала Ісла, витягнувши ноги перед собою. Марлі кивнула на знак згоди. – Що значить «очевидно»? – спитав Сай. – Ти ніколи не грав у «Любить, не любить…»? – спитала Марлі. Сай, здавалося, зовсім розгубився. – Ну, знаєш… Береш квітку, – почала пояснювати Марлі, але Сай усе …
– Я знаю, що це! – мовила Ісла, підстрибуючи від захоплення так, що її котячі вушка ледве не впали. Однак дівчинка встигла їх упіймати. – Ти можеш це прочитати? – спитав Сай. Марлі була так само здивована, як і хлопець. Вона не бачила в цих символах жодного сенсу. – Ну, не можу поки що, – …
– Отже, кому ми маємо зателефонувати? І за яким номером? – спитав Сай. Марлі й гадки не мала. Дівчинка роздивлялася чорнильний малюнок у верхній частині аркуша. На ньому був зображений телефон на столі. Але жодного номера, за яким потрібно було б зателефонувати. – Думаю, ми маємо це розгадати, – припустила Ісла. Марлі поклала аркуш до …
Магазин родини Сая розташовувався за чотири квартали від будинку Марлі, тож, отримавши дозвіл батьків, вони попрямували туди. – Як думаєте, що ми знайдемо наприкінці? – спитав Сай дорогою. – Не знаю. Гроші? – припустила Марлі. – Так, але скільки? – спитав Сай. Марлі знизала плечима. «Сподіваюсь, що на квиток до Чикаго вистачить», – подумала вона, …
– Ведмеді?.. – повільно проговорив Сай. – Але в нашому місті немає ведмедів. Тут навіть зоопарку немає. – Не думаю, що містер Самерлінг хотів, щоб ми знайшли справжніх живих ведмедів, – відповіла Марлі. – Про яких іще ведмедів може йтись? – Може, про плюшевих ведмедів? – припустив Сай. – Хтось із вас має плюшевого ведмедика? …
Міс Лавлейс витягла з теки один із білих конвертів. – У цьому конверті – ваша перша підказка, – сказала вона, піднісши його. – Хто хоче відкрити? – Я, – одночасно із Саєм вигукнула Марлі. – Ти ближче, тож тримай, – сказала міс Лавлейс, передаючи Марлі конверт разом із золотим ножем для відкриття листів. Розрізавши конверт, …
Офіс міс Лавлейс розташовувався в невеликій цегляній будівлі навпроти банку, де працював тато Марлі. Коли Марлі з мамою зайшли всередину, їх привітала жінка за стійкою приймальні. – Будь ласка, проходьте, – сказала вона. Жінка була старша за маму Марлі, але молодша за містера Самерлінга. – Ви, певно, Дівери? Як усі, вона швидко зиркнула на оклюдер …
У двері задзвонили, але Марлі не зрушила з дивана. Її найкраща подруга Обрі на початку літа переїхала до Чикаго, тож хоч хто б це не був (він чи вона), прийшли точно не до неї. До того ж дівчинка не мала бажання припиняти слухати аудіокнижки. Тільки не зараз, коли ось-ось розкриється правда про Сема Вестінга[1]. – …