…погляд з боку
– Що скоїлось? – захвилювався капітан. – Де ворог? Китеня придивилося й закричало: – Бачу темну смугу, що стрімко наближається до нас! – Чую якийсь галас, – повідомив Рипучий Корабель. І справді: спочатку мандрівники почули віддалений шурхіт, потім невиразне бурмотіння – бурмотіння ставало дедалі гучнішим і за мить перетворилося на справжній галас. – Та це …
Небо над океаном стелилося білястим килимом. На цьому вигорілому килимі навіть сонце здавалося сріблястою дірою, а вода виблискувала гладеньким дзеркалом. Жодного подиху вітру, жодної прохолодної смужки не відчували стомлені подорожні – здається, єдині на цьому безмежному океанському просторі. Тимко покинув штовхати Рипучий Корабель і знесилено зітхнув: – Фу-ух! Все, більше не можу! Здається, у мене …
Баклан відмовлявся, репетував, що пірнати не може, оскільки здоров’ям заслабкий, але Альбатрос і слухати не схотів. Додавши приятелю рішучості парою добрячих стусанів, Альбатрос зіштовхнув його у воду, а сам сховав голову під крило і миттєво заснув. Поки Альбатрос спав, Баклану вдалося набити кендюх двома необережними крабами та старою хворою рибкою, яка була до того знесилена, …
Залишившись наодинці, без суворого господаря, Альбатрос із Бакланом швиденько отямились і загомоніли. – Ну що? – взяв у свої крила керівництво Альбатрос. Він завжди стверджував, що краще бути першим серед двох оселедців, ніж другим серед десятьох кашалотів. – Як діяти будемо? Кого першого сповіщати? Ти мозком покрути, а я послухаю твої пропозиції. – Та дай …
Баклан з Альбатросом наробили такого галасу, що в кальмара аж у вухах залящало. – Замовкніть, кукурічки! – рявкнув Архітеутис. – Чому горлянку дерете, якщо мене не існує? – Ві-ві-віримо, що Ви є! Не їжте нас, ве-вельможний пане! – затинаючись, почав благати Альбатрос (бідний птах дрижав, як у лихоманці). – Ви і-і-і-гик!-снуєте! Завжди і-і-і-гик!-снували! – приєднався …
Довго плив кальмар і випірнув біля якогось маленького острівця – навіть не острівця, а величезної скелі, схили якої були всипані камінням. Найбільші брили, занурені у воду, поросли водоростями, і біля них зібрався різний непотріб: лушпайки, луска, розбухлі віти дерев, жерстяні бляшанки, загалом те, що невиховані жителі океану або суші викидають поза смітник. – Який чудовий …
Думати Архітеутис не любив. Бо якщо довго думати, то завжди їсти хочеться. А коли хочеться їсти – не до думок. Знай хапай, шматуй та жуй. А на ситий шлунок спати хочеться. Так воно і виходило: тільки-но кальмар про щось замислиться, так у животі буркоче. І буркоче так голосно, що жодної думки не чути. Думки, вони …
Сонце припікало все сильніше. Хвилі виблискували, наче золотом вкриті. Вітерець витер спітніле чоло і присів на щоглу Рипучого Корабля – перепочити. Капітан Хвалько-Теревенько відпочивав на палубі під тентом, пив охолоджену воду й обмахувався новою газетою. – Літняк і суховій[1]! Ну й спека, – нарікав він, – така спека, що всі нутрощі посохли. Ще кілька годин, …
Тимко був хоробрим китеням і не вірив у жодних чудовиськ, а дарма, адже старі легенди казали правду. Спервовіку жив у безодні океану безжальний велетень – кальмар Архітеутис, лихоокий та крижаносердий. Очі в нього як дві білі тарелі, і в роті в нього чорно, і серце в нього гадюче. І мешкала ця потвора в найглибшій із …
Рипучий Корабель розправив вітрила. Вітерець із задоволенням поплескав по них сильними долонями й полетів уперед – підганяти білі баранці хвиль. Капітан Хвалько-Теревенько влаштувався в улюбленому гамаку й запалив люльку. Тимко, у захваті від майбутньої подорожі, навіть у повітря підстрибнув. А стрибнувши, мало не втопив Баклана, який кружляв біля нього в надії чимось поласувати. Баклан так …